Розділ VIII

Неформальний статус мого перебування в Гобі також мене турбував. Хоч сам Гобі у своїй розосередженій поблажливості, здавалося, нічого не мав проти того, аби я жив у його домі, містер Брейсґьордл, вочевидь, розглядав таку ситуацію як тимчасову, і він та мій соціальний педагог у школі докладали всіх зусиль, аби пояснити мені, що хоч дортуари в коледжі й призначені для старших студентів, щось можна було б зробити й у моєму випадку. Але щоразу, коли заходила розмова про моє квартирне влаштування, я замовкав і дивився на свої черевики. Кімнати резиденції були переповнені, обліплені слідами від мух, з кліткою для ліфта, обписаною графіті, що скреготіла, наче підйомник у в’язниці, стіни були обліплені рекламними листівками, а підлога вкрита калюжами від розлитого пива, зомбована юрма загорнутих у простирадла здорованів дрімала на канапах у залі для телебачення, а ще більші хлопці з рослинністю на обличчі — як на мене, то великі й страшні двадцятирічні мужики — жбурляли один в одного в коридорі порожні бляшанки з-під пива.

— Що ж, ти ще трохи малий, — сказав містер Брейсґьордл, коли я притиснув його в куток і висловив усі свої застереження, хоч про справжню причину своєї стриманості я говорити, звичайно, не міг: як — зважаючи на мої обставини — я міг би жити з кимось у кімнаті? А охорона? А протипожежна система? А крадіжка? «Школа не відповідає за особисту власність учнів, — було написано в довіднику, який мені дали. — Рекомендуємо учням застрахувати всі цінні речі, які вони збираються тримати в школі».

Опанований тривогою, я поставив перед собою завдання стати незамінним для Гобі: я виконував усі його доручення, чистив йому пензлі, допомагав складати списки відреставрованих ним меблів і збирати деталі й шматки столярного дерева. Поки він вистругував нащілинні рейки й нові ніжки для стільців, які відповідали б старим, я розтоплював бджолиний віск і смолу на гарячій плиті для полірування меблів: 16 частин бджолиного воску, 4 частини смоли, частина венеційського турпентину — утворювалася масляниста гладінь, схожа на густу цукеркову масу, мішати яку було суцільним задоволенням. Незабаром він став навчати мене, як накладати червоний колір на біле тло для позолоти: завжди трохи золота стиралося в тих місцях, де торкалася рука, і треба було втерти трохи чорної фарби в щілини та задню частину. («Утворення патини — одна з найбільших проблем деталі. Коли ти працюєш із новим деревом і хочеш надати йому ефекту віку, то завжди найлегше підробити позолочену патину».) А якщо після обробки ламповою сажею позолота лишалася ще надто яскравою і свіжою на вигляд, він навчав мене наколювати її кінчиком булавки — світло мало змінюватися, подряпини мали бути різної глибини, — а потім пом’яти цю поверхню кільцем зі старих ключів, перш ніж обдути її пилососом, щоб вона потемніла. «Ретельно відреставровані меблі, де не залишилось ані стертих поверхонь, ані благородних шрамів, ти сам повинен перетворити на стародавні й благородні. Тут головний трюк, — пояснював він, утираючи лоба тильним боком долоні, — не намагатися працювати дуже гарно». Говорячи гарно, він мав на увазі «правильно». Усе, що було стерте правильно й рівно, відразу свідчило про підробку. Справжній вік, як я переконався, роздивляючись оригінали, що пройшли через мої руки, був мінливим, викривленим, вередливим, там проваленим, там випнутим, він відбивався нерівними теплими смугами на тій стороні комода з рожевого дерева, куди падали сонячні промені, і був темним, як щойно вирізьблений, на протилежній.

— Від чого старіє дерево? Від чого завгодно. Від спеки й холоду, від сажі з димаря, від котів і ще багато від чого, — сказав Гобі, відступаючи назад, коли я проводив пальцем по грубій, потьмянілій кришці комода з червоного дерева. — Як ти гадаєш, що пошкодило цю поверхню?

— Ох…

Я присів навшпиньки біля комода, туди, де липуче, схоже на чорну неапетитну скоринку якогось згорілого пирога полірування переходило в чисте й густе сяйво.

Гобі засміявся.

— Спрей для волосся. Протягом десятиліть. Ти можеш цьому повірити? — запитав він, відколюючи від стінки комода нігтем великого пальця чорну пластинку. — Стара красуня користувалася цим комодом як туалетним столиком. Протягом років на ньому утворювався шар лаку. Я не знаю, що вони кладуть у цю речовину, але обдерти цей шар — справжнє жахіття, а надто коли він утворився в п’ятдесятих і шістдесятих роках. Цей предмет був би надзвичайно цікавим, якби не зіпсований горішній шар. Усе, що ми можемо зробити, — це почистити його нагорі, щоб знову стало видно дерево, можливо, вкрити тонким шаром воску. Адже це прегарна стара річ — хіба ні? — сказав він із почуттям, провівши пальцем по стінці. — Подивись на вигин ніжки й на її зернистість, на її форми, подивись на квіти тут і там, як гарно вони вирізані.

— Ви хочете його розібрати?

Хоч Гобі вважав такий крок небажаним, я любив хірургічну драму розламування якогось виробу з дерева, щоб потім наново його скласти. Працювати треба було швидко, доки не затверднув клей, — так лікар квапиться вирізати хворому апендикс на борту корабля.

— Ні, — він постукав по комоду суглобами пальців, притуливши вухо до дерева, — усе начебто тримається добре, але тут є одне пошкодження на рейці, — сказав він, витягуючи шухляду, яка заскрипіла й застрягла. — Ось що буває, коли шухляду наповнюють усіляким мотлохом. Ми це полагодимо. — І він витяг шухляду до кінця, скрипіння дерева по дереву примусило його поморщитись. — Ми підстругаємо ті місця, де воно зачіпляється. Бачиш оце закруглення? Найкращий спосіб полагодити його — це вирівняти паз, він тоді стане ширшим; але не думаю, що нам доведеться розбирати на окремі полозки ластівчин хвіст — ти пам’ятаєш, як ми відремонтували дубовий комод? Але, — він провів пальцем по краю виробу, — з червоним деревом треба працювати трохи інакше. Так само й з горіхом. Дивовижно, як часто дерево доправляють нам із таких місць, які не повинні завдавати йому шкоди. А надто коли йдеться про червоне дерево, воно має таку густу зернистість, що зовсім не хочеться його підрівнювати, хіба що без цього ніяк не обійдешся. Трохи парафіну на рейки — і вони працюватимуть як нові.

І так минали дні. Вони були такі схожі, що я майже не помічав зміни місяців. Весну замінило літо, вологість і сморід сміття, дерева-айланти вкрилися густим темним листям. А незабаром літо вже привело за собою осінь, невеселу й прохолодну. Вечорами я читав «Євгенія Онєгіна», або одну з багатьох книжок про меблі, які належали Велті (моєю улюбленою з них був двотомник під назвою «Чіппендейлівські меблі: справжні і фальшиві»), або Янсонову «Історію мистецтва», грубу й цікаву. Хоч іноді я працював із Гобі в нижній крамниці шість або сім годин без перерви, часто не обмінюючись жодним словом, я ніколи не почувався самотнім у сяйві його уваги. Те, що доросла людина — і при цьому не моя мати — могла поводитися так приязно й уважно у стосунку до мене, нічого від мене не приховувати, дивувало мене. Через нашу велику різницю у віці ми ставилися один до одного з певною сором’язливістю. Наші стосунки нерідко були формальними, позначеними стриманістю, притаманною представникам різних поколінь. А проте водночас у майстерні між нами розвинулася така собі телепатія, коли я подавав йому рубанок чи інший інструмент іще до того, як він просив. «Посаджений на епоксид» — таким терміном називав він будь-яке дешеве замовлення й дешеві речі загалом. Він показав мені чимало оригінальних виробів, де стики міцно трималися протягом двохсот років або навіть довше, тоді як проблема з багатьма варіантами сучасної роботи полягала в тому, що клепки заганяли в дерево надто туго, тому воно тріскалося й не могло дихати.

— Пам’ятай завжди: людина, для якої ми працюємо, — це той, хто реставруватиме ці меблі через сотню років. Лише на нього ми хочемо справити враження.

Коли він склеював частину меблів, моїм завданням було поставити всі потрібні затискачі, кожен на своє місце, поки він розташовував шматки дерева в правильному порядку, паз до шипа й шип до паза, — ми довго готувалися до цього процесу, проте мусили виконати його в шаленому темпі, за кілька хвилин, поки клей не затвердне, руки Гобі, як руки хірурга, вихоплювали правильний фрагмент, коли я затримувався, моя робота здебільшого полягала в тому, щоб утримувати шматки разом, коли ми ставили на них затискачі (і не тільки звичайні G-затискачі й F-затискачі, а й незвичний набір речей, які він застосовував для цієї мети, такі як пружини з матраців, прищіпки для одягу, п’яльці для вишивання, велосипедні камери, а для ваги — мішечки з піском, пошиті з різнобарвного ситцю, й такі химерні штуки, як старі свинцеві обмежувачі для дверей і чавунні свині-скарбнички). Коли йому не потрібні були зайві руки, я підмітав тирсу й розвішував на гачках інструменти, а коли робити мені було зовсім нічого, я задовольнявся тим, що сидів і дивився, як він заточує стамески або згинає дерево, тримаючи його над парою з миски, що стоїть на гарячій плиті.

«О Боже, там же смердить, — писала мені Піппа. — Там можна задихнутися від випарів, як ти їх терпиш?»

Але я любив той запах, підбадьорливо-токсичний, і відчуття старого дерева в моїх руках.

Весь цей час я уважно стежив за новинами про моїх колег у Бронксі, крадіїв мистецьких творів. Усі вони визнали себе винними (теща також) і одержали найтяжчі вироки, які дозволяє закон: штрафи в кількасот тисяч доларів і тюремні ув’язнення від п’яти до п’ятнадцяти років, без права оскарження. Усі вважали, що вони жили б собі щасливо в Морріс Гайтс і їли б смачні італійські обіди в маминому домі, якби не вдалися до ідіотської спроби продати картину Вібранда Гендрикса перекупникові, який зателефонував копам.

Але це не заглушило мою тривогу. Одного дня, коли я повернувся зі школи, побачив, що на другому поверсі нашого помешкання валує густий дим, а пожежники шастають у коридорі повз мою кімнату.

— Миші, — сказав Гобі, блідий, із виряченими очима, бігаючи в домі у робочому вбранні й у захисних окулярах, зсунутих на лоб, схожий на божевільного вченого. — Я терпіти не можу мишоловок, це жорстоко, і я не здогадався запросити дератизатора, але ж, Господи, вони тут геть знахабніли, хіба я можу терпіти, щоб вони гризли мені електричні дроти; якби не сигналізація, вони запросто спалили б мені дім. Ви не заперечуєте, — звернувся він до пожежника, — якщо я проведу його туди, — сказав він, показуючи по інший бік купи пожежного обладнання, — ти повинен це побачити… — Він відступив, щоб показати мені купу мишачих кістяків, які догоряли над плінтусом. — Ти тільки поглянь! Вони мали тут справжнє кубло!

Хоч будинок Гобі мав досконалу сигналізацію, і то не лише пожежну, а й проти злодіїв, і пожежа не наробила великої шкоди, крім як на клаптику підлоги в коридорі, проте цей інцидент неабияк перелякав мене (а якби Гобі не було вдома?), і я зробив висновок, що так багато мишей на двох футах плінтуса — це означає, що мишей багато всюди (й багато всюди пожованого електричного дроту), а також подумав, що всупереч огиді Гобі до мишоловок мені слід поставити кілька їх у своїй кімнаті. Моя пропозиція, щоб він завів кота, хоч і була з ентузіазмом прийнята Гобі та місіс Дефріз (яка любила котів), схвально обговорена, але не була здійснена й дуже швидко забулася. Потім, через кілька тижнів, саме тоді, коли я знову збирався порушити котячу тему, я мало не отримав серцевий удар, коли зайшов до своєї кімнати й побачив, що Гобі стоїть на килимку біля мого ліжка, — мені здалося, він засунув руку під ліжко, але насправді він лише хотів дістати шпатель, який лежав на підлозі. Він міняв поламану раму у вікні моєї спальні.