Розділ VIII

— Відклади свою книжку з голими дівками («Історію мистецтва» Янсона) і їдь зі мною в Бруклін.

— Для чого?

— Я маю відвезти на склад трохи цього сміття, зайві руки не завадять. Мені мав допомогти Майк, але він хворий сьогодні. Ха! «Giants» програли вчора ввечері, ця гра коштувала йому чимало грошей. Б’юсь об заклад, він лежить удома в ліжку з похміллям і синцем під оком.

Дорогою до Брукліна у вантажівці, наповненій меблями, Гриша виголошував незмовкний монолог, з одного боку, про чудові риси вдачі Гобі, а з другого — про те, як він руйнує бізнес Велті.

— Чесна людина в нечесному світі? Живе самітником? Але мені боляче бачити, як він щодня викидає гроші з вікна. Ні, ні, — сказав він, підіймаючи брудну долоню, коли я спробував йому заперечити, — звичайно ж, йому потрібен час на його працю, на реставрації, адже він працює руками, як Старі Майстри, — я розумію. Він митець, а не бізнесмен. Але поясни мені, будь ласка, чому він платить за оренду складу в бруклінському порту замість перевезти своє добро та оплатити рахунки? Ти тільки поглянь, скільки там зібралося брухту в підвалі! Усі ті речі, які Велті скупив на аукціонах, — і вони надходять щотижня. Крамниця нагорі напхана по саму зав’язку. Він сидить на багатстві — але не продасть його й за сто років! Люди зазирають у вікно з грішми в руці — хочу, мовляв, купити. Але пробачте мені, леді! Забирайтеся на фіг! Склад зачинений! А він трудиться внизу зі своїми столярними інструментами, вистругуючи по десять годин поспіль ось таку маленьку хріновинку, — він показав її розмір, стуливши великий палець з указівним, — для стільця якої-небудь бабці.

— Але ж він має клієнтів. Минулого тижня він продав цілу купу товарів.

— Що він продав? — сердито запитав Гриша, відірвавши погляд від дороги, щоб подивитись на мене. — Продав? Кому продав?

— Фоґелям. Він відчинив крамницю для них — продав їм книжкову шафу, стіл для ігор…

Гриша спохмурнів.

— Ці люди. Так звані його друзі. Ти знаєш, чому вони купують у нього речі? Бо вони знають, що куплять їх у нього дешево, «за попередньою домовленістю», ха! Ліпше він не відчиняв би крамницю для цих стерв’ятників! Одне слово, — він стукнув себе кулаком у груди, — ти знаєш, яке в мене серце. Гобі для мене як рідний. Але, — він потер три пальці, звівши їх докупи, типовий Борисів жест, гроші, гроші! — у бізнесі він поводиться нерозумно. Він останній сірник, останній шматок хліба що завгодно віддасть найпослідущому мерзотнику й шахраю. Сам побачиш — незабаром, років через чотири-п’ять, він опиниться на вулиці, якщо не знайде когось, хто організував би для нього торгівлю.

— Кого, наприклад?

— Ну, — він стенув плечима, — когось такого, як моя двоюрідна сестра Лідія. Ця жінка може продати воду утопленику.

— А ти йому скажи. Я знаю, він хоче когось найняти.

Гриша цинічно засміявся.

— Лідію? Працювати в цьому болоті? Ти зрозумій — Лідія продає золото, «ролекси», діаманти зі Сьєрра-Леоне. Виїздить із дому в автомобілі «лінкольн». На ній штани з білої шкіри… соболі до самих п’ят… нігті ось такі завдовжки. Така жінка не стане сидіти цілий день серед купи мотлоху, пилюки та сміття.

Він зупинив машину й вимкнув мотор. Ми зупинилися перед масивною попелясто-сірою будівлею на пустельному місці поблизу води: порожні майданчики, автосервіси — в такі місця кіношні гангстери полюбляють завозити хлопця, якого хочуть убити.

— Лідія — баба сексуальна, — сказав він замислено. — Довгі ноги, цицьки, вродливе обличчя. Жадібна до життя. Але на таку справу не треба брати когось такого яскравого, як вона.

— Кого ж тоді?

— Когось такого, як Велті. Він був такий невинний, ти пам’ятаєш? Як учений. Або священик. Він був дідусем кожному. Але водночас надзвичайно спритним бізнесменом. Умів бути приязним, гарним другом для будь-кого, але коли покупець починав цілком йому довіряти й думати, що той запропонує йому найнижчу ціну, тут він і здобував свою вигоду, ха! Отакою і є торгівля, мажоре! За законами цього смердючого світу.

Ми подзвонили й увійшли до будівлі. Усередині був стіл, за яким сидів самотній італієць і читав газету. Поки Гриша розписувався в журналі, я читав буклет біля вітрини, на якій пропонувалися різні види пузирчастої плівки та пакувальної стрічки: