Розділ VIII

Але все це було надто складно. Я зовсім не хотів привертати увагу до того факту, що маю намір зберігати твір мистецтва. Я потребував чогось надійного й непримітного. Одна з найбільших і найпопулярніших мереж мала двадцять відділень на Мангеттені — серед них одне на Східній Шістдесятій, біля річки, по сусідству з моїм колишнім будинком, лише за кілька вулиць від того місця, де жили ми з матір’ю. «Сховище перебуває під цілодобовим контролем нашого центрального управління, обладнане останніми досягненнями в боротьбі проти диму й вогню».

Гобі щось гукав мені з коридору.

— Що там? — хрипко запитав я невпевненим і гучним голосом, закладаючи палець у телефонний довідник.

— Прийшла Мойра. Хочеш із нами, з’їмо по гамбургеру?

«Із нами» означало до таверни «Білий кінь».

— Звучить привабливо, зараз біжу.

Я знову зазирнув до реклами в «Жовтих сторінках». «Зберігайте в нас свої речі для літнього відпочинку! Ми надамо вам зручне приміщення для вашого спортивного спорядження та спорядження для хобі»! Умови в них були для мене вельми зручними: ніяких кредитних карток, заплати аванс готівкою і йди собі гуляй.

Наступного дня замість іти до школи я дістав із-під ліжка наволочку, обмотав її клейкою стрічкою, поклав у коричневу сумку крамниці «Блумінгдейл», узяв таксі до спортивного магазину на Юніон-сквер, де, трохи поблукавши, купив собі дешевий похідний намет, а потім зловив таксі до Шістдесятої.

У космічному скляному офісі сховища я був єдиним клієнтом; і хоч я підготував легенду (великий любитель мандрувати; схиблена на порядку мати), чоловіка за приймальним столом, схоже, анітрохи не цікавило, звідки в мене ця велика сумка зі спортивними речами, з якої визирала етикетка на наметі. Нікого також не зацікавило й нікому не здалося незвичним, що я захотів заплатити за збереження на рік уперед готівкою — чи можна й за два роки? Чи так буде гаразд?

— Банкомат он там, — сказав мені пуерторіканець біля каси, показавши пальцем і не відриваючи погляду від свого сандвіча з яйцем і беконом.

«Отак усе легко?» — думав я, спускаючись у ліфті вниз.

— Запиши номер своєї комірки, — сказав мені хлопець біля реєстраційного прилавка, — і свій код також і тримай ці номери в надійному місці.

Але я вже запам’ятав обидва номери — я надивився досить фільмів про Джеймса Бонда й добре знав, як це робиться, — і, вийшовши на вулицю, відразу викинув папірець у смітник.

Вийшовши з того будинку, з його сейфового затишшя та застояного повітря, яке з рівномірним гудінням вихоплювалося з вентиляційних труб, я відчув себе вільним, нічим не обмеженим, і синє небо, й оглушливе сонце, й знайомий вранішній сморід вихлопних газів, і рев та плач автомобільних сигналів, здавалося, затягувалися авеню в більшу, досконалішу схему речей: перетворювалися на сонячне царство натовпу й щастя. Це вперше я опинився так близько від Саттон-плейс, відколи повернувся до Нью-Йорка, і це було наче поверненням у давній приємний сон, у щось спільне між теперішнім і минулим, у мережу хідників і навіть у ті самі давні тріщинки, через які я завжди перестрибував, коли біг додому, уявляючи себе в літаку, нахиляв крила («Підлітаю!») і на бриючому польоті наближався до свого дому — проминаючи ті самі місця, що й завжди, продуктову крамницю, грецький ресторан, винарню, усі забуті обличчя миготіли крізь мою свідомість, Сел, флористка, і місіс Батальїна з італійського ресторану, і Віньї, працівник хімчистки, зі стрічкою-метром навколо шиї стоїть навколішках і підколює спідницю моєї матері.

Я був лише за кілька кварталів від свого колишнього будинку. І дивлячись униз, у напрямку П’ятдесят сьомої вулиці, вздовж знайомої алеї, якою ковзали сонячні промені, золотими смугами віддзеркалюючись від вікон, я подумав: Золотце! Хосе!

З цією думкою я прискорив ходу. Був ранок: один із них або навіть обидва мусили бути на чергуванні. Я так і не надіслав їм поштівку з Веґаса, як обіцяв. Вони зрадіють, побачивши мене, обійматимуть і плескатимуть по спині, їм буде цікаво вислухати про все, що зі мною сталося, у тому числі про смерть мого батька. Вони запросять мене до своєї кімнати-складу, можливо, покличуть Гендерсона, менеджера, і розкажуть мені всі плітки про наш дім. Та коли я завернув за ріг вулиці, від реву клаксонів та гуркоту проїжджої частини, то вже з півдороги побачив, що мій колишній дім охоплений риштуваннями, а вікна обліплені офіційними повідомленнями.

Я зупинився, приголомшений. Потім — не вірячи своїм очам — підійшов ближче й завмер від жаху. Зникли двері в стилі арт-деко, а на місці прохолодного тьмяного холу з його полірованою підлогою, з його осяяними сонцем панелями зяяла глибока яма, наповнена гравієм та бетонними блоками, звідки робітники в касках вивозили тачки з каменюччям.

— Що тут відбувається? — запитав я брудного хлопця в будівельній касці на голові, що стояв збоку, згорбившись і винувато схилившись над кавою.

— А що ти не доганяєш?

— Я… — Відступивши назад і подивившись угору, я побачив, що йдеться не тільки про хол; вони розвалили зсередини весь будинок, тож можна було дивитися крізь нього наскрізь до самого внутрішнього двору; мозаїка на фасаді ще була не ушкоджена, але вікна запорошені й порожні, за ними зяяла порожнеча. — Я тут колись жив. Що відбувається?