Розділ «День третій»

один

два

три

чотири

п’ять

шість

сім

вісім

дев’ять

десять

Світла стає все більше, воно заливає собою все довкола, його стає так багато, воно виповнює собою все. Так, ніби життя складається лише зі світла, так, ніби в цьому світлі зовсім немає місця для смерті.

Я вже другу годину сиджу в коридорі, спочатку просто чекаю, потім ходжу, перечитую плакати на стіні. Швидко це набридає, дістаю телефон, нарешті є нормальний зв’язок, думаю, кого набрати. Набираю Ніну. Та, ясна річ, поза зоною. Про всяк випадок пишу їй повідомлення. Мовляв, у мене все добре, не хвилюйтеся. Цікаво, вона хвилюється? Мабуть. Вона завжди за всіх хвилюється. Думаю, за це її ніхто й не любить.

Пашка з’являється десь близько півночі, втомлений, блідий. Бачить мене, сідає на підлогу, мотає головою. Нікого не шкода, повторює, нікого не шкода. Я не зовсім розумію, про що він, сідаю поруч із ним. Кого тобі не шкода? -питаю. Нікого, повторює він. Потім повертається до мене. Дивиться довго, дивиться ніби крізь мене. Посміхається, впізнає. Я плескаю його по плечі. Чаю хочеш? — питаю. Він киває: хочу. Я йду до військових, беру чай, приношу йому. Паша дякує, тримає стаканчик у руці, але не п’є. Пальці тремтять. Мене завжди лякали його пальці, я такого більше ніде не бачив. Але головне, звісно, не пальці, головне -щоби з ним усе було гаразд. Він за ці дні якось осунувся, сіре лице, втомлені очі. Я торкаюсь обережно його плеча. Ти нормально? — питаю. Він дивиться на мене змучено, поправляє пальцем окуляри, як він це завжди робить, ствердно киває головою.

— Все добре, — говорить. — Ти голодний?

— Голодний, — відповідаю. — Поїхали вже додому.

Через центральний вихід не пройти: військові намагаються вкотити ноші, вони застрягли, військові сваряться, хтось штовхає вперед, інші намагаються витягнути назад, у результаті утворюється корок, не пройти. Ми знаходимо чорний хід, прочиняємо двері, опиняємося в якихось підсобних приміщеннях. Свіжовибілений коридор, з-під вапна проступають плями. До стіни приварена залізна драбина.

— Почекай, — говорить Пашка, — хочу нарешті подивитися, що там, — показує він на драбину.

— Нічого там немає, — відповідаю йому. — Забудь.

Він слухається, не заперечує, киває мені головою, мовби назавжди відмовляється від чогось нав’язливого й неприємного.

Виходимо на вулицю, проштовхуємося між військовими. Я йду попереду, веду його, мов поводир. Він іде слідом, поклавши руку мені на плече.