Пашка з’являється десь близько півночі, втомлений, блідий. Бачить мене, сідає на підлогу, мотає головою. Нікого не шкода, повторює, нікого не шкода. Я не зовсім розумію, про що він, сідаю поруч із ним. Кого тобі не шкода? -питаю. Нікого, повторює він. Потім повертається до мене. Дивиться довго, дивиться ніби крізь мене. Посміхається, впізнає. Я плескаю його по плечі. Чаю хочеш? — питаю. Він киває: хочу. Я йду до військових, беру чай, приношу йому. Паша дякує, тримає стаканчик у руці, але не п’є. Пальці тремтять. Мене завжди лякали його пальці, я такого більше ніде не бачив. Але головне, звісно, не пальці, головне -щоби з ним усе було гаразд. Він за ці дні якось осунувся, сіре лице, втомлені очі. Я торкаюсь обережно його плеча. Ти нормально? — питаю. Він дивиться на мене змучено, поправляє пальцем окуляри, як він це завжди робить, ствердно киває головою.
— Все добре, — говорить. — Ти голодний?
— Голодний, — відповідаю. — Поїхали вже додому.
Через центральний вихід не пройти: військові намагаються вкотити ноші, вони застрягли, військові сваряться, хтось штовхає вперед, інші намагаються витягнути назад, у результаті утворюється корок, не пройти. Ми знаходимо чорний хід, прочиняємо двері, опиняємося в якихось підсобних приміщеннях. Свіжовибілений коридор, з-під вапна проступають плями. До стіни приварена залізна драбина.
— Почекай, — говорить Пашка, — хочу нарешті подивитися, що там, — показує він на драбину.
— Нічого там немає, — відповідаю йому. — Забудь.
Він слухається, не заперечує, киває мені головою, мовби назавжди відмовляється від чогось нав’язливого й неприємного.
Виходимо на вулицю, проштовхуємося між військовими. Я йду попереду, веду його, мов поводир. Він іде слідом, поклавши руку мені на плече.
— Давай, — говорить, — знайдемо вокзал, візьмемо таксі. У тебе гроші є?
— Є, — відповідаю.
— Ну, значить, вистачить, — тішиться він.
Мені подобається, як він тепер говорить, як розмовляє зі мною. Раніше він говорив так, ніби за щось вибачався. Було незручно — і йому, і мені. Хоча за що йому вибачатись? Йому вибачатись немає за що. Це мені, скоріше, завжди було незручно, коли діставав його: Паша -сердечник, нервувати йому не можна. Серце могло схопити будь-де й будь-коли. Я чого й боявся за нього всі ці дні. Не знав — дійде, не дійде. Але дійшов, молодець. Ось тепер говорить спокійно, довіряючи мені й розраховуючи на те, що я його зрозумію. Не кричить, не наказує, спокійно пояснює: прийдемо на вокзал, знайдемо таксі, грошей вистачить, їсти будемо вдома. Найгірше позаду, тут із нами нічого не станеться. Скоро будемо вдома. Військові на нас уваги не звертають, кричать щось один одному, тягнуть поранених, виводять на свіже повітря тих, кому вже надали допомогу. Ми вибираємось на трасу, оминаємо тягач і вже відходимо, коли раптом хтось кричить нам у спину:
— Ей, учитель!
Пашка зупиняється. З темряви виходить чоловік: темна дорога куртка, брудні черевики, рюкзак. Загалом — добре одягнений, але якийсь пом’ятий, наче його останні два дні в ямі тримали. Хоча говорить упевнено, не поспішаючи. Російською, але навіть я розумію, що іноземець.
— Що ви тут робите? — питає, дивлячись на Пашу з якоюсь неприємною посмішкою.
— Додому їдемо, — відповідає Пашка.
— А це, мабуть, ваш племінник? — показує він на мене пальцем, як на пса. — Забрали все-таки? — він про мене й говорить, як про пса.
— Забрав, — не заперечує Пашка.
— Думав, не наважитесь, — далі посміхається чоловік.
— А ви б наважились? — питає в нього Пашка.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Інтернат» автора Жадан Сергій на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „День третій“ на сторінці 28. Приємного читання.
TextBook