Розділ «День третій»

— Ви на станцію? — питає Пашку. — Можу підвезти. Їдемо?

— Їдемо, — погоджується Пашка й легко підштовхує мене вперед.

Чоловік розвертається, йде трасою вздовж довгої колони військових машин. Йде, опустивши голову, ніби ховається від когось. І військові на нього дивляться так, ніби розуміють, що він від когось ховається. Підходить до швидкої, за кермом якої спить товстий водій. Стукає долонею по дверцятах. Водій здригається, намагається розгледіти темряву, розрізняє нарешті чоловіка, лається. Ну, себто я не чую, що саме він там говорить, але зрозуміло, що лається. Чоловік залізає всередину, нам киває головою: давайте назад. Пашка прочиняє двері, пропускає мене, залазить слідом.

— На станцію, — говорить чоловік. Говорить як начальник, хоч і не дуже великий.

Водій дивиться на нього недобре, але мовчить. Дивна яка компанія, думаю я. Ну, але яка є.

Вулиці заповнені військовими. Незрозуміло, звідки їх тут стільки взялося. Бредуть хідниками, палять багаття, гріються коло вогню. Одні йдуть групами, інші по одному. Хтось зі зброєю, хтось без нічого. На вокзалі теж натовп. Збоку стоїть танк, обліплений бійцями. Наче бійці бояться від нього відійти. Минаємо центральну площу, потім залізничний переїзд, виїжджаємо з міста. Довкола темно, жодних вогнів, жодного руху. Чоловік попереду дістає сигарети, припалює, опускає скло.

— Малого не протягне? — питається в Пашки.

— Не протягне, — відповідаю я.

Пашка лише гмикає.

— Діду дзвонив? — питаю його.

— Так, — відповідає. — Все нормально.

Я знаю, що він говорить неправду. Не хоче, аби я хвилювався. Переживає. Він завжди переживає, завжди боїться за мене. Я за нього, якщо чесно, теж переживаю. Можливо, я єдиний, хто за нього переживає. Марина від нього пішла, сестра, ну, мама моя, ним не цікавиться, дід із ним воює. А ось я його люблю. Я й знав, що він за мною приїде, не сумнівався. Просто розраховував, що приїде раніше, доки ще з міста можна буде виїхати. І коли він з’явився позавчора вночі, відразу ж подумав: як ми будемо вибиратись? Ну, але добре, що все склалось. І те, що він говорить неправду, теж добре. Хай говорить. Головне — щоб не хвилювався за мене. Я взагалі не розумію, як він досі тримається, після трьох днів на дощі й вітрі. Коли побачив його в лікарні, там, у коридорі, подумав, що він щойно розмовляв зі своєю смертю. І зміг її в чомусь переконати. Або не зміг. Але й вона його не змогла.

— Ну що? — повертається до Пашки чоловік із сигаретою. — Коли в школу?

— Після канікул, — відповідає Пашка спокійно.

Чоловік дзвінко сміється, ніби впізнає старий жарт.

— Ви ж не історію викладаєте, ні? — питає.

— Ні, — відповідає Пашка.

— А що? — допитується чоловік. — Хімію?

— Мову.

Чоловік аж присвистує.