Розділ «День третій»

— Це як латину викладати, — сміється.

— Не перебільшуйте, — не погоджується Пашка.

— Ну добре, — не хоче сперечатися з ним чоловік. Дістає нову сигарету, припалює від недопалка. — Скажіть мені таку штуку: а як ви тепер будете викладати свою мову? Після цього всього, — тикає він пальцем у чорну ніч.

Пашка мовчить, думає. Зажурився, здогадуюсь я. Але ні, не зажурився.

— Пітере, — говорить він чоловікові. Виявляється, він знає, як того звати. — Скажіть, вам ваші читачі листи пишуть?

— Читачі? — не розуміє його чоловік.

— Ну, читачі вашої газети, — уточнює Пашка. — Пишуть вам листи в редакцію?

— А що? — далі не розуміє його чоловік.

— Ну, коротше, — не витримує Паша, — хочу сказати, що навіть якщо пишуть, ви їх, мабуть, не читаєте. Вам вони, мабуть, нецікаві. І ми вам усі теж нецікаві. Ось шо я хочу сказати.

— Ну чому ви так кажете? — чоловік ображається, але намагається говорити привітно.

— У школі так і говорять, — пояснює Паша. — Говорять те, шо думають. Інакше, який сенс говорити. Правильно?

Чоловік, схоже, не знає, все ж таки ображатись чи тримати свої образи при собі.

— Дивний ви чоловік, — починає м’яко. — Вас не зрозумієш.

— Ви просто нашої мови не розумієте, — неуважно відповідає Пашка. — Ми ж тут усі латиною говоримо.

— Не смішно, — реагує чоловік.

— Не смішно, — погоджується Пашка. — Але заперечте.

Проїжджаємо блокпост на трасі, що веде з міста. Здалеку горять вогні станції. Військові миттю впізнають швидку: видно, вона тут не вперше проїжджає. Кивають водієві. Демонстративно відвертаються від Пітера.

— Ми вас до мотелю підкинемо, — сухо говорить він Пашці.

— Дякую, — так само сухо дякує Пашка.

Далі не говорять. Водій вмикає радіо, ловить шум.