Розділ «День другий»

— Ну от і хай сидить, — криком погоджується сестра. -Зате не голодний!

Тут зв’язок обривається, а набирати ще раз Паша й не хоче. Про що з нею говорити? Стоїть спиною до Ніни з малим, напружено дивиться в чорний телефон, тягне час, вдає, що чекає на відповідь.

— Ну шо? — першим не витримує малий. — Збирайся, давай.

— Павле Івановичу? — питально намагається привести його до тями Ніна.

— Значить, так, — Паша різко повертається й говорить, дивлячись якраз поміж Ніною й малим, тобто нікому не дивлячись в очі. — Значить, шо? На станцію не пропускають, пости заблоковано. Армія звідси пішла, — киває він за вікно. — Ці, — знову киває, — лише входять.

— Ну от і ми ходімо! — перебиває його малий. — Ти шо, тут сидіти зібрався? З фізруком?

— Саша! — кричить на нього Ніна.

— Да пішли ви! — малий люто розвертається, біжить у шкільний коридор.

Паша стоїть якийсь час, не знаючи, що робити, потім кидається слідом. Пробігає коридором, завертає, біжить уздовж порожніх, як готельні холодильники, класних кімнат. Добігає до кінця коридору, спускається сходами вниз, важко гупає цементною підвальною долівкою. Підбігає до боксу, тягне двері на себе. Малий, ясна річ, зачинився. Паша починає гатити долонею по залізних дверях. Тільки б, думає, з ним усе було добре, тільки б не почалося. Тільки не зараз. На гуркіт із першого боксу вибігає ціла компанія. Проте Паша все одно нервує, переживає за малого, хоче, аби той відчинив, тож і далі гримить металевими дверима, гупає, струшуючи десятилітню іржу, що осідає в коридорному присмерку. Пішли ви, повторює за малим, пішли ви всі. Що з нір повилазили? Що, ніколи не бачили, як у великих дружніх родинах з’ясовують стосунки? Звісно, звідки вам знати? Коли ви взагалі своїх батьків бачили? Сидите тут, як щури в трюмі, чекаючи, доки вас викурять отруйним димом, і що вам до нормальної родини, яка намагається жити нормальним життям? Що ви взагалі знаєте про нормальне життя? — кричить про себе Паша, обертається й раптом бачить їх усіх. Усіх трьох. Старшу, років дванадцяти, він учора вже бачив: це вона ввечері приходила з Ніною, приносила спальник. Упізнав її за волоссям, що спадає просто на очі. І за поглядом -недовірливим, чіпким. За минулу ніч недовіри в погляді стало, здається, ще більше. І страху теж. Стоїть у вилиня-лому рожевому пуховику, ховає руки в кишенях. На ногах в’язані шкарпетки й теплі домашні капці. Капці завеликі, схоже, з чужої ноги. Та, що визирає їй з-за плеча, на вигляд менша, років десяти, теж недовірлива, теж налякана: світле волосся, зібране у вузол, кілька хлопчачих светрів, натягнутих один на інший, невиразні джинси, ношені кросівки.

В руках тримає пластикову кружку з чимось гарячим: не захотіла, видно, залишати, коли вибігала в коридор. Хто його знає, коли повернешся. А гаряче холоне, тому краще тримати його при собі, про всяк випадок. І ще третя стоїть. Визирає з-поза порога, не виходить у коридор. Волосся коротко стрижене, так, ніби вона з лікарні вийшла. Але боїться, що її туди знову повернуть. І погляди у всіх такі важкі. І тіні під очима такі чорні, глибокі. І Паша спочатку не розуміє, у чому річ, аж раптом до нього доходить: вони, всі троє, нафарбовані. Густо, виклично, як тут фарбуються дорослі жінки. Паша спочатку дивується, потім розуміє: ну а чим їм іще від ранку займатись у підвалі? Сидять, фарбують одна одну, щоб не так страшно було. Хоча все одно страшно. Я ж їх і налякав, думає Паша, сам і налякав. Проте дивиться на них, дивиться на фарбу в них під очима, на страх, який вони намагаються цією фарбою замалювати, і розуміє, що ні, він тут ні до чого, страх у них надто глибокий, постійний, вони з ним так і живуть. І Паша їх зовсім не налякав. Вони й без Паші налякані. Паша тут, у підвалі, виявився радше таким самим мудаком, як і всі довкола, як і їхні батьки, що кинули їх, мов кроликів у зачинених клітках: живіть, скільки зможете. І як зможете. Стоять, дивляться на Пашу, мовчать. У тієї, що з вузлом на голові, повільно стікають сльози, розмивають фарбу, залишають чіткі борозни. І все це має такий дивний вигляд тут, у цьому підвальному коридорі: Паша з його мертвими пальцями, малий, що зачинився від цілого світу в бомбосховищі, ці ось дівчатка з неприродним, якимось клоунським гримом, що стоять і починають нити. Мовби юні клоуни прийшли до старого клоуна скаржитись на труднощі професії. А старий клоун сам готовий розплакатись і не плаче лише тому, що йому соромно плакати перед розмальованими дітьми. Тому він просто сідає на цементну долівку, підпирає спиною металеві двері, скидає окуляри й починає втомлено терти очі, що сльозяться від пилу, недосипання та розпачу.

Аж тут заходить Ніна. Бачить це все, але мовчить, відразу ж загрібає дівчаток до боксу, дверей за собою, втім, не причиняє, тож Паші все чутно. Чутно, як Ніна комусь витирає сльози, як змиває туш з обличчя, як комусь дає цукру до чаю, як когось просить принести вологі серветки. Розповідає про свою сестру. Молодшу, впевненішу в собі, успішнішу. Розповідає, як та постійно доношувала одяг за всіма своїми старшими сестрами, подружками й кузинка-ми. За нею, Ніною, теж. І стільки було в неї цього чужого одягу, і так він їй пасував, що всі їй заздрили. Навіть ті, чий одяг вона доношувала, теж заздрили. Оскільки, говорить Ніна, річ не в одязі, річ у власній гідності. Й відсутності страху. Ну, такого вона, звісно, не говорить, але Паша розуміє це саме так. Так і є, думає він, все правильно: річ не в одязі, річ не в тому, що на тобі. Ми ж тут усі, якщо подумати, як в інтернаті живемо. Кинуті всіма, але нафарбовані. Кому що перепаде — те й носимо. Інша річ, що це нічого не міняє. Можна ходити в краденому секонді й почуватися королем світу, а можна мати хорошу теплу куртку й бути товстим, нікому не потрібним мудаком, думає він про своє. І чому, думає, я зі своїми ніколи про це не говорю. Надиктовую їм усі ці мудацькі диктанти, вбиваю в голови складні й незрозумілі приклади, вчу правил, які їм ніколи не згодяться. Вчу говорити без помилок. А ось просто говорити, говорити так, щоб тебе чули й розуміли, — не вчу. Та й сам не вмію.

І ще, думає Паша, чому вони її слухають, чому перестають плакати? Чому їхній страх відступає після її слів? Можливо, тому, що в неї тихий і спокійний голос. Таким голосом не погрожують. Таким голосом навіть не захищаються. Таким голосом саме й говорять про те, що боятись не обов’язково. Просто всі інші тут кричать. Постійно. Вдома. На вулиці. У громадських місцях. У місцях масового відпочинку. Ось моя сестра, скажімо. Так, сестра. Паша згадує нещодавню розмову по телефону — і в роті стає гірко, ніби він смоктав металеву ложку. Згадує, як він востаннє їхав із нею одним потягом, позаминулої зими, два роки тому, ще до цього всього. Виявляється, це не надто зручно, коли твоя сестра — провідниця. Причому твоя провідниця, провідниця, з якою ти їдеш. Коли вона перевіряє в тебе квитки, потім приносить тобі постіль, зачиняє перед твоїм носом двері туалету. Ну, в нього вона квитки, звісно, не перевіряла. Та і їхав він без квитка, в одному з нею купе. А в усьому іншому подорож виявилася безкінечною й виснажливою. Ще на пероні, на станції, сестра почала кричати. І кричала цілу дорогу: на Пашу, на провідницю із сусіднього вагона, на міліцейський наряд, на начальника потяга. Що вже говорити про пасажирів, які навіть не опиралися. Більше того, декому це навіть подобалося. Декому взагалі подобаються жінки, які кричать. Дехто сприймає їхню істеричність за темперамент. Вона навіть уночі кілька разів скрикувала, мовби злякавшись власної задовгої мовчанки. Спали вони сидячи, на нижній полиці: на горішню сестра запустила якогось безквиткового пасажира, заробивши на ньому скупі, але живі копійки. Сиділи до ранку, дивились, як за вікном у світлі пристанційних ліхтарів пролітають золоті сніги, час від часу сестра виснажено випадала в сон, хилила голову братові на м’яке плече. Паша сидів, намагаючись не сполохати, але на черговому перегоні потягом струшувало, сестра скрикувала й волала щось крізь сон, лякаючи застудженого пасажира на другій полиці. Хоча на ранок, уже коли переїхали на правий берег і доїжджали до київського вокзалу, Паша безтурботно спав, скрутившись на ковдрах, і сестра, що встигла розштовхати всіх громадян пасажирів і вигнала в коридор застудженого подорожнього з другої полиці, повернулась до нього в купе й, схилившись, тихо, по-сестринськи, торкнула за плече. А коли Паша розплющив очі й упізнав її, спокійно промовила: ось так.

— Ось так, — говорить Ніна, стоячи над ним, — ось так.

Паша струшує головою, швидко підводиться.

— Йдіть на кухню, — говорить вона Паші, — візьміть собі щось у дорогу. Я поговорю з ним, — показує вона на двері боксу.

— Я сам, — відповідає на це Паша, — я сам поговорю.

— Поговорите, — погоджується Ніна. — Ще поговорите. У вас ще стільки часу попереду.

Паша підводиться, піднімається сходами, йде коридором.

Фізрук сидить коло вікна, читає газети. Туман за вікном починає розпадатися на шматки, і коли черговий шматок відламується й відноситься вітром, приміщення їдальні освітлюється — і можна прочитати наступну сторінку. Потому наповзає нова маса в’язкої вологи, і фізрук відкладає газету, сидить, чекає. Збоку може здатися, що він обдумує прочитане. Витягнув ноги в бік розпаленої пічки-буржуйки, гріється. Над буржуйкою розвісив своє чорне пальто, яке зовсім відсиріло на вулиці. Пальто накинуте на стару шкільну швабру, рукави звисають порожньо й безнадійно. Воно схоже на розбійника, якого розіп’яли на хресті році так у тридцять третьому від народження Ісуса. Мокрий капелюх теж висить поруч. На плиті димить чайник, час від часу фізрук підливає окріп у кружку з міцною заваркою. Паша заходить, зупиняється на порозі, не знає, чи вчасно зайшов, але фізрук відразу ж приязно махає йому рукою: іди сюди, до вогню. Паша підходить, усміхається йому, як давньому приятелю, спирається на якийсь перевернутий ящик. Сухо потріскують дрова, біло зависає за вікном туман — можна подумати, що вони просто застрягли десь у гірському готелі, тепер ось мають достатньо часу й дров, аби відігрітися й заспокоїтись, перш ніж рушити в дальшу дорогу. Ось тільки вибухи десь там, за туманом, ніяк не вщухнуть. А повернувши голову, натрапляєш поглядом на гору немитого посуду, що стоїть тут невідомо звідколи. Але якщо туди не дивитись і якщо не дослуховуватись до роботи артилерії в місті, якщо дивитися, скажімо, лише на вогонь — почуваєшся затишно й захищено. Лякає хіба що розіп’яте пальто, яке чорніє вгорі. Смерть десь поруч, вона просто вичікує.

— Чай будеш? — питає фізрук.