Розділ «День другий»

— Давай, — говорить, підводячись.

— Зараз, — Валєра намагається говорити спокійно, -чай доп’ю.

— Давай-давай, — не слухає його Паша.

Буду ще цього мудака чекати, думає він і йде в спортзал.

Валєра незадоволено підхоплює капелюха, піднімається слідом. Іде, витримуючи дистанцію, демонструє, так би мовити, незалежну позицію. Пашу він чомусь бісить. Можливо, демонстративною зверхністю. Можливо, безпорадністю.

У спортзалі вони беруть порожні пляшки з-під мінеральної води. Пляшки зв’язані мотузкою, мов грона екзотичних пластикових плодів. Паша бере одне гроно, вішає на плече. Чотири шестилітрові посудини попереду, чотири — за спиною. Валєра теж закидає на плече пляшки, першим виходить на вулицю.

Минають корпус, виходять у парк. Туман миттєво охоплює чорне пальто, синій пластик, Паша йде на звук порожніх пляшок, що лунко б’ються одна об одну. Ніби пастух, що не так випасає худобу, як тримається її, боїться загубитися в густому спресованому повітрі. Врешті виходять до воріт. Фізрук дістає з кишені пальта ключ, відчиняє замок, розмотує ланцюг. Ворота лишають прочиненими, йдуть далі. Асфальт битий, де-не-де покришений мінами. Трава на обочині вигоріла, віддалік лежить обгоріла арматура. Раптово з туману виринає автобусна зупинка. Точніше, те, що від неї залишилося. Чорна, обпалена стіна, купа розваленої цегли. На стіні — мальований фарбою державний прапор, теж обпалений. З-під цегли визирає напис, білим по синьому: «ІНТЕРНАТ». Валєра зупиняється. Ставить пляшки, дістає сигарети.

— Будеш? — простягає Паші.

— Спасибі, ні, — відповідає той.

— Місяць тому розвалили, — говорить фізрук. — Нін-ка якраз збиралася йти в місто. Більше я їх не випускаю. І ключ від воріт у мене, — нагадує.

— Ясно, — каже на це Паша. Але говорить якось недовірливо.

Фізрук докурює. Знову беруть пляшки, рухаються далі. Незабаром з’являються будинки. В тумані можна розпізнати сірі покрівлі, темні комини. Приватний сектор. Посічений шифер огорож, чорні вибоїни вікон, стовбури пострижених мінами дерев. На роздоріжжі магазин — велике одноповерхове приміщення з металевими дверима. Перед ним — колодязь. Колодязь дбайливо обкутано ковдрами та старими куфайками: щоб нічого не потрапило всередину. Підходять, озираються. Будинки в тумані майже невидимі, ніби проступають на фотопапері. Валєра навчено, хоча все ж обережно розгортає ковдри, починає тягати воду. Паша тримає пляшки, фізрук розливає з відра. Тримати незручно, пляшки весь час вислизають із рук, Паша час від часу дихає теплом на затверділі пальці, далі тримає, не хоче, аби Валєра зауважив його каліцтво. Доливають воду до останньої пляшки, загортають ковдрами колодязь. Стоять, дихають на стиснуті долоні. Вода морозяна, проїдає шкіру, робить її мертвою та нечутливою. Валєра пробує вибити з пачки сигарету, проте пальці не слухаються, сигарети сиплються купою, летять у чорну воду під ногами, йдуть на дно, мов торпеди. Валєра лається, ховає пачку назад, до кишені пальта, підхоплює пляшки. Паша теж закидає пляшки на плече, розвертається, аби йти, але натикається на фізрука. Той стоїть і не рухається. Спина напружилась і, схоже, зовсім не від вантажу. Паша нетерпляче визирає з-за його спини. В тумані, за кілька кроків від них, стоять троє. Чи, може, навіть четверо. Стоять, не підходять, так що не розгледиш, хто там. Валєра повільно опускає пляшки на землю.

— Сиш, — говорить хтось один. Говорить російською, підкреслює образливі слова, щоби було переконливіше. -Ми тобі, блядь, казали за воду?

— Сиш, блядь, — у тон йому відповідає Валєра. — Тобі води мало?

— Да хуй тебе, блядь, знає, хто ти! — аргументує хтось один.

— З інтернату я, — пояснює Валєра.

— Да поїбать, — кажуть йому на це. — Вас давно розбомбити треба.

— Поїбать так поїбать, — сухо каже на це Валєра, підхоплює пляшки й рушає просто на голоси.

Паша поспішає за ним, іде за його спиною, обвішаною важкими кулями з водою. Ті, в тумані, як не дивно, розступаються. Паша, прослизаючи повз них, устигає відчути запах тютюну й запах мастила, так, мовби мастило вони їли, а тютюном натирали волосся. Більше нічого відчути він не встигає. І побачити теж — нічого не встигає. А вже коли відходять і магазин із колодязем цілковито розчиняється в тумані, звідти лунає:

— Сиш, ти, з інтернату!