Розділ «День другий»

— Ну куди ви підете? — нервує Ніна. — Послухайте, як б’є. Почекайте хоча б до обіду. Вони, як правило, замовкають після дванадцятої.

Малий стоїть поруч, ревниво дослухається до розмови.

— Шо? — кричить нетерпляче. — Пішли вже!

Паша вагається, не знає, що робити. З одного боку, хочеться чимшвидше звідси піти, з іншого — Паша згадує, як добирався вчора від вокзалу, й іти йому вже не так і хочеться.

— Почекай, — каже він малому. — Давай мамі твоїй подзвоню.

— Для чого? — не розуміє малий.

— Запитаю, шо там, удома, яка ситуація, — пояснює Паша.

— Та ладно, — розчаровано тягне малий. — Яка там ситуація?

Але Паша не слухає. Відходить у куток, дістає телефон. Малий і Ніна стоять віддалік, очікують, час від часу кидають один на одного короткі погляди. Причому Ніна дивиться на малого стурбовано, він на неї натомість — якось люто, з неприхованим роздратуванням.

Ідуть довгі гудки, Паша вже збирається скинути.

— Алло, — раптом чує він голос сестри. Власне, й не голос — крик. Вона звикла кричати. На роботі кричить, удома теж. Думає, що так її краще розуміють.

— Да, Жень, — говорить Паша. — Ти вдома, шо там у вас?

— Вдома, — голосно підтверджує сестра. — Тут піздєц просто. Армія з оточення виходить. Станція забита народом. Усі виїжджають. Бояться, шо станцію бомбити будуть.

— Я у Саші тут, — встряє Паша. — Хочу його додому забрати.

— У Саші? — здивовано кричить сестра. — Як ти туди потрапив?

— Я забрати його хочу, — пояснює Паша. Чути погано, тому він теж переходить на крик.

— Да куда ти його забереш? — голосно обурюється сестра. — Тут не пройдеш. Воєнних повно. Хай сидить в інтернаті. Там його хоч годувати будуть.

— Він у підвалі сидить, — кричить їй Паша на це.

— У підвалі? — не розуміє сестра. — Чому в підвалі?

— Тому шо стріляють, — пояснює Паша.