Розділ «День другий»

— Що в нього за сигнал такий? — говорить про сапера. -Не міг щось цікавіше собі поставити?

— Та ладно, — відповідає на це малий. — У тебе ж теж не державний гімн стоїть. Хоча міг би й поставити, ти ж учитель. Бюджетник.

— Для чого? — не розуміє Паша.

— Для патріотичного виховання, — сміється малий. — Ти взагалі слова гімну хоч знаєш?

— Слухай, — знову переводить розмову Паша. — Забрати б його, — киває він у бік туману. — Що він там лежить?

— Ти дурак? — знову запитує малий. — По мінах підеш? Прийде весна, зійде сніг — приберуть.

— Та немає тут ніякого снігу, — говорить на це Паша.

— Немає, — погоджується малий.

Сигнал тим часом затихає. Знову чути лише вибухи. Стояти на вітрі холодно, таке враження, що туман розтікається рукавами й кишенями.

— Давай назад, — коротко говорить малий, розвертається і йде в бік саду.

— Павле Івановичу, ви обіцяли допомогти з водою, -говорить Ніна.

Стоїть у коридорі, мовби спеціально чекає на них. Поперек перев’язаний вовняною хусткою. Схожа на вахтерку в гуртожитку. Причому в чоловічому. Помре, але не пропустить нікого чужого. Малий, опустивши голову, прослизає до підвалу, в нору. А Паша лишається, стоїть, ховає очі.

— Де ви були? — питає Ніна. Намагається говорити строго, проте голос утомлений, як у дружини, що цілу ніч чекала на чоловіка, а ось дочекалась, і годилося б посваритись, проте надто вже хочеться спати.

— Ніде, — відповідає Паша. — Шо з водою?

— Йдіть на кухню, — Ніна все ж вирішує не сваритись, -там Валєра. Валерій Петрович. Фізрук, — плутається вона остаточно. — Поснідаєте заодно, — додає.

Валєра-фізрук сидить у їдальні, біля розпаленої буржуйки, п’є чай, читає старі газети. Паша заходить, коротко вітається. Їдальня велика, напівтемна, холодна. Туман стоїть за вікном, зазирає в шибку, як діти в акваріум зі зміями. У кутку акуратно складені запаси харчів: крупи, макарони, консерви. На плиті нагрівається чорний прогорілий чайник, схожий на спалений рейхстаг. Валєра кивком голови показує: сідай, мовляв, що стоїш. Сам сидить у чорному, акуратному, хоча й поношеному пальті. На столі перед ним лежить капелюх, так, ніби Валєра збирається ним закушувати. Волосся на голові зализане й давно не мите. Погляд твердий, проте якийсь приглушений, зламаний. Видно, що людина він упевнена, принципова, просто ось нині обставини складаються не найкращим чином, тож і підстав для принциповості стає все менше. Хоча якщо помити голову, то й твердість, гляди, повернулася б. І ще вуса — підстрижені, жовті, прокурені.

Паша сідає, бере кружку з недопитою кавою, думає, куди вилити, зрештою, махає рукою, сипле туди чорний чай, заливає окропом.

— Ніна просила води принести, — говорить Паша.

— Угу, — скептично відповідає Валєра. Так, ніби хоче сказати: ну й шо, шо сказала, без неї знаю.

Паші це не подобається. Ніна теж особливо теплих почуттів у нього не викликає, але й цей ось фізрук у пальті викликає хіба що відразу. Паша дивиться йому в очі. Валєра не витримує, відводить погляд, сидить, п’є з незалежним виглядом. Паша теж ковтає своє пійло, обпікає піднебіння, рішуче відставляє кружку.