Розділ «День другий»

Валєра завмирає, зупиняється. Паша знову наштовхується на нього.

— Піздєц вам, корочє, — кричать їм у спину.

Але Валєра вже не слухає, в тумані чути лише, як він чавить холодну калюжну воду високими гумаками.

Йдуть мовчки. В парку туманом застелило все: відчуття, наче проходиш крізь стіну, залишаючи за собою світ живих, і рухаєшся навпомацки, доки не впрешся у щось жахливе. Паша йде, слухає попереду м’яке постукування пляшки об пляшку й несподівано для себе розуміє, що так добре й спокійно йому не було вже дуже давно. Власне, як добре? Не добре, звісно. Що ж доброго — брести парком, у якому, цілком можливо, останні місяці прикопували трупи і ще, цілком можливо, прикопуватимуть далі. Але все одно — йдеш цим туманом, несеш воду, хоч якесь заняття, хоч якийсь у цьому всьому сенс. Доки йдеш — доти не сумніваєшся, знаєш, що воду треба донести. А потім знову потрібно буде йти з порожніми пляшками, аби принести води.

Валєра бреде попереду, горбиться. Чути його ходу, чути покашлювання. А самого його не видно. Так, мовби це мрець іде поруч із тобою. Паша прискорює крок, наздоганяє його.

— Знаєш їх? — питає Паша, киваючи головою, хоча Валєра все одно його не бачить.

— Знаю, — коротко відповідає фізрук, не зупиняючись.

— Місцеві?

— Місцеві, — підтверджує фізрук.

— А шо хочуть?

— Та нічо не хочуть, — фізрук злісно спльовує, ставить пляшки на землю, дістає сигарети. Паша теж із полегкістю ставить пляшки на мокрий розкислий ґрунт. Плечі ниють. Паша важко віддихує, ловлячи ротом густий туман. — Вони тут усі на Ніну злі. Минулого літа, коли все почалось, хотіли здати її в комендатуру. Я не дав.

— Як не дав? — цікавиться Паша.

— Просто, взяв і не дав, — пояснює фізрук. — Ну а потім прийшла армія. А потім ось оце почалось, — Валєра змахує рукою, ніби показує на туман. — Все, йдемо, — викидає у воду недопалок, підхоплює пляшки, рушає.

Нормальний чувак, думає Паша, підхоплюючи свої пляшки. Шо я психую?

У спортзалі на Пашу вже чекає малий.

— Де ти ходиш? — викрикує. — Давай уже йти. — На підлозі в кутку стоїть рюкзак із його речами. — Я готовий, -говорить малий, — скільки тебе чекати?

— Так-так, — погоджується Паша, — зараз підемо.

І тут до нього підходить Ніна.

— Справді збираєтесь іти? — питає.

— Так-так, — Паша поправляє окуляри, відразу ж починає говорити сухо, як завжди говорить зі школярами.