Розділ «День другий»

— Угу, — каже на це малий. — Смердять, я знаю.

Паша хоче щось відповісти, але малий уже йде попереду, завертає за ріг, тож Паша вирішує просто не продовжувати цю дивну розмову.

Піднімаються на перший поверх. Малий обертається.

— Хочеш, сапера покажу? — питає.

— Якого сапера? — не розуміє Паша.

— Мертвого, — коротко пояснює малий і рушає вперед.

Піднімаються на другий, між поверхами малий прочиняє вікно, вилізає на підвіконня. У відчинене вікно відразу вривається мокрий вітер, а з ним — віддалений звук вибухів та автоматних черг, у ранковому розрідженому повітрі особливо тривожний. Паша вагається, оскільки не розуміє, де стріляють, звідки небезпека, проте малий заспокійливо простягає йому руку.

— Давай, — каже, — через спортзал усе одно не вийдемо. Там Ніна. Не пустить.

Паша зважується й вибирається на підвіконня, лишаючи по собі важкі чорні відбитки, схожі на канцелярські печатки. Малий просто з підвіконня сходить на дашок, звідти на мішки з піском, якими обкладено чорний вхід, потому зістрибує вниз, у густий ранковий туман. Паша стрибає слідом. У тумані яскравим зеленим згустком спалахує куртка малого. На неї Паша й рухається.

Йдуть асфальтовою доріжкою за корпус інтернату, виходять у сад. У тумані жовто світиться неприбране листя, коли ступаєш на нього, мокро пружинить, так і здається, що з наступним кроком угрузнеш, провалишся до пояса, трапиш у яму чи відкритий люк. Потім доріжка взагалі зникає, але малий знає, куди йде, впевнено орієнтується між стовбурами, оминає залізну арматуру, що стримить із трави, переступає через бетонний стовп, що лежить між яблунями, ухиляється від мокрих тугих гілок. Паша швидко починає задихатися, але втоми не виказує, не хоче, аби малий помітив, що йому тяжко бігати зранку між мокрих яблунь.

— Далеко ще? — питає малого, намагаючись тримати дихання.

Однак малий не відповідає. Чи відповідає, просто Паша не чує. Раптово вони впираються в металеву огорожу. Як у зоопарку, думає Паша. У їхній школі така сама. Малий знаходить розігнуті прути, протискається крізь них, вислизає по той бік яблуневого саду. В Паші це все забирає трішки більше часу: спочатку теж намагається протиснутись, застряє, панікує, лізе назад, скидає куртку, лише після цього протискається крізь металеві прути. Малого ніде немає.

— Сань! — кричить Паша в густий туман. — Сань, ти де?

Скидає окуляри, протирає їх, знову чіпляє на обличчя, хоча це мало що змінює. Одягає куртку, пробує зігрітись. Дощ уночі закінчився, а ось туман осів, ніби сніг із гір зійшов у долину. Робить крок уперед, зупиняється. Потому ще крок. У тумані набрідає на малого. Той стоїть над урвищем, витягуючи худу підліткову шию, насторожено за-дивляючись униз. Внизу туман такий само загуслий, лише під ногами у рваних проймах відкривається долина, видно пожовклу траву, видно мокрі кущі, за які чіпляється туман, намотується на них, як павутина, а далі знову — суцільне молочне тло, срібно-тьмяне, безкінечне. І десь там, у цьому суцільному молоці, весь час гримить і зблискує жовтими вогнями, тріщать виснажливі автоматні черги, рвуться міни, рвуться часто, вчора так не рвались, але нічого не видно, тому й відчуття таке, наче рветься не тут, не в цьому житті, не поруч із ними. З долини тягне димом, дим заплітається в туман, як темне пасмо в сивому волоссі померлого, й одразу ж повертається відчуття страху й небезпеки.

— Акуратно, — говорить Паша, — відійди.

— Боїшся? — питає малий, не повертаючись. Дивиться заворожено вниз, у туман.

— Де це рветься? — переводить Паша неприємну для себе розмову.

— Це — у бік окружної, — говорить малий, прислухавшись. — А це вже в районі вокзалу, — додає після паузи.

— Як у районі вокзалу? — дивується Паша. — Там же самі жінки. Я був там учора, — пояснює.

— До баб ходив? — цікавиться малий. — Звідки вони знають, хто там? Може, думають, силовики сидять. Ось і валять.