Розділ III

— Та ну! Забий!

— Ні-ні! — знову промовила Лєра, а ми з янголом полегшено зітхнули. Марк сів на ліжку і підпер голову руками.

— Зараз пошукаю. Може, десь завалялись.

— Не завалялись? — спитала я янгола.

— Сподіваюсь, ні, — сказав янгол і підсів до Лєри. Він почав шепотіти їй на вухо: — Вдягайся і забирайся. Швидко. Вдягайся і швидко йди.

Лєра раптом роззирнулася довкруж, відчувши небезпеку. Сіра кімната здалась їй підозрілою, вона з острахом почала шукати на підлозі кофту, зазирнула під ліжко, сподіваючись не побачити там труп повії. До голови почали лізти неприємні думки. Я тим часом попростувала за чоловіком, щоб при потребі підставити йому підніжку, змусити презервативи кудись закотитись. Дівчина швидко вдягнулась, схопила сумку і пішла взуватись.

— Ти вже йдеш, маленька? — сумно провив Марк, заставши її в коридорі. — Не йди.

— Вибач. Час йти. Ще побачимось, — промовила Лєра, взуваючи кросівки.

— Як тебе знайти?

Лєра сумно усміхнулась, глибоко зітхнула і вийшла. Ми з янголом провели її додому. На цей раз таксі приїхало швидко. Мить — і Лєра вже вдома. Вона заснула у своєму ліжку, а її янгол підлив до пляшки мінеральної води, бо вона вже майже закінчилась. Він вкрив її плечі ковдрою, щоб вона не змерзла, розрядив її телефон, щоб вранці її раптом ніхто не посмів розбудити, послав їй солодкі сни.

— Мені здається, що вона заслужила на те, щоб ти стерла з її лоба свою бридку помаду, — прошепотів янгол до мене. І він був правий. Тому я навшпиньках підійшла до Лєри і стерла свою червону помаду.

Хтивість

Два місяці у нашому полоні. Саша залишився живим. Дивовижно. Він ходив і дихав. Їв і пив. Відчував. Його пальці все ще лишались ніжними. Його губи все ще були чутливими. Ми звикли до його нічного сопіння. Як ми будемо без твого грішного тіла на нашій канапі, Сашо? Був такий час, коли його очі перетворилися на безодню, в яку можна було падати цілу вічність. А потім він поступово позбувся страху, ненависті, заздрості, жадоби, образ, ненаситного бажання, лінощів. Колись мені здалось, що він і душі позбувся. Але ж ні, ось вона. Якщо довго дивитися в його очі, то десь там, у глибині, було його світло. А з часом це світло заповнювало його яму більше і більше. Два місяці у нашому полоні — і світло перемогло кожну з нас. Ні, воно не ллється зараз із нього, як це було у Будди чи буває у монахинь. Але воно є, а в серці можна побачити його безсмертну надію, яка так хоче перетворитись у любов і политись через вінця.

Одного травневого ранку в моїй кімнаті сталось дещо неймовірне. Я саме стояла перед дзеркалом і поглядом видовжувала своє волосся сантиметрів на п’ять. Аж почула голос, який ніколи до того не чула, але відразу зрозуміла, кому він належить.

— Привіт, — промовив він із небес.

— Це Ти? — здивувалась я. — Заговорив зі мною?

— Відпусти його сьогодні, — прошепотів Він.

— Можна?

— Можна.

— Відпущу. Дай нам ще один день. Попрощатись.