Розділ III

— Чекай, це ще не найцікавіше. Вона прокидається вранці, і їй дуже соромно. Вона пише всім подругам «я як шльондра, я як повія, що я наробила». Ну знаєш, такі повідомлення з великою кількість знаків оклику і CapsLk. Вона вважає, що після цього випадку заміж їй не вийти. Наслухалась там про карму, подумала, що віддатись у туалеті — це стати на шлях розпусти.

— Не для цього мама квіточку ростила!

— Так! — засміялась я. — І от вона знаходить чувака в соціальних мережах і пише йому: «Я не така, як тобі могло здатись. Те, що сталось, це помилка, мені дуже соромно, я прошу, не розповідай про це нікому і не вважай мене шльондрою». Надсилає. Перечитує. Червоніє. Думає: «Яка я ідіотка, навіщо я взагалі це писала?» Він, мабуть, забув мене, а тепер побачить мою сторінку і точно всім покаже. Пише йому знову: «Навіщо я все це написала??? Забудь».

— І він вчинив навпаки: замість забути — закохався?

— Так! Його розчулили її докори сумління, сподобалась фотка у горах, і він запросив її на побачення. Так до них прийшло Кохання вже через десять днів. Прийшло з кількома краплями томатного соку і досі не відпускає.

— Кохання цікаве.

— Знаєш, всі гріхи трохи заздрять коханню. Воно дивовижне, але й шлях до нього непростий. Інколи кохання використовує мої історії для початку своїх. Інколи я його історії перетворюю на свої. Але ми з ним ще жодного разу не бачились. Не знаю, чому так. Кохання, як Бог. Його ніхто не бачив. У нього можна лише вірити або відчути.

— А може, кохання це і є Бог?

— А може, і так.

Я мовчки дивилася на нього. Здається, на цьому вже остаточно закінчились всі наші слова, а разом з тим і наша історія. Очі Саші світились. Надія в його серці розквітала. Він починав розуміти, що за дверима його чекає свобода, можливості здійснити свої мрії, на нього чекає життя і... кохання. Він наповнювався світлом. Ось його душа, що піднімається із самісінького дна. Він переміг, а я була щиро рада за нього. Я очима вказала йому на двері. Він із вдячністю кивнув головою, підвівся з дивану і повільно пішов геть.

З невеликою осторогою вийшов із квартири, не прощаючись. Все ще боявся, що я жартую. Повільно йшов по сходах. А потім побіг. Він нагадав мені Ендрю Дюфрейна. Він біг, розправив руки, сміявся. Не вистачало лише дощу. Саша був вільним.

Кохання 

— Впустиш мене? — спитав Саша Лєру. Вона побачила його вперше. Бліда і худа. Відкрила двері своєї квартири і розгубилась.

— Хто ви? Ми не знайомі.

— Я мало що знаю про вас, Лєро. Я лише знаю, що ви і я — ми пройшли всі кола пекла, і тепер ми заслуговуємо на щастя. Я знаю, що нам була дарована одна мрія на двох. Ми зробимо цю планету кращою. Разом зробимо. Але перед тим ми маємо право трохи побути щасливими одне з одним.

— А мені здається: вам потрібно трохи побути щасливими на Фрунзе. А може, й не трохи. Знаєте, там є така чудова клініка, а в ній палата. Думаю, там ви знайдете не одного однодумця і разом з ними ви можете навіть нірвани досягнути, — сказала дівчина і мала б за логікою речей гримнути дверима перед Сашиним носом. Але вона продовжувала стояти босоніж і дивитись на нього.

— А може, поїдемо до Львова, Лєро?

— Я не ловлю мейнстримних оргазмів від цього міста.

— А закордон?

— Мій закордонний паспорт вже не діє, і мені лінь робити новий.