Розділ III

Ми творили, ми змушували людей грішити і засипали їх щастям хтивості. Того дня я не шкодувала посмішок і гормонів. Сонце сяяло так, що люди роздягались. Птахи співали так, що хотілось жити. Я працювала так плідно, що була певна: через дев’ять місяців київські пологові будинки будуть переповнені, але ще раніше — через місяць — у київських лікарнях почнуть вбивати ненароджені плоди моєї роботи.

— Тобі не страшно, — спитала я Сашу, взявши за руку, коли ми розігнались дуже швидко. Вітер дув у наші обличчя, а сил летіти було все менше.

— Ні, мені цікаво. І я дуже радію тому, що нарешті я і ти разом. Ще й у небі.

— Ти вже не злишся на мене?

— Знаєш, я на тебе більше не тримаю зла. Хоча Лють сильна. Я знайшов у собі сили відпустити. Я розумію, що тоді свій вибір зробив я. Раніше звинувачував тебе і твої очі. Але ж це я і мої ноги пішли за тобою. Тепер я відчуваю до тебе лише вдячність.

І ми знову літали. Того дня я хотіла встигнути всюди, звабити кожного, звести з розуму всю столицю, показати Саші свою могутність, довести, що я дійсно не просто жінка, я навіть не просто гріхиня, я — Богиня. Принаймні саме так мене того дня назвав голос із небес.

Коли ми сіли перепочити на хмарі, Саша задав мені одне питання, дивлячись вниз, бовтаючи ногами:

— Як відрізнити кохання від пристрасті? Як не зробити помилки знову? У першу нашу зустріч ти сказала, що колись розповіси мені. У барі було недоречно говорити про кохання. А на небі доречно?

— Доречніше не буває, — посміхнулась я. — Але насправді, гріхи не люблять говорити про кохання, бо не мають жодного уявлення про нього... Я можу розповісти тобі про хтивість. Про кохання я можу лише уявляти. Наприклад, я змушую людей пити один одного. Жадібно ковтати, брати, насолоджуватись. А після того лишатись спустошеними. Кохання ж наповнює. Завдяки мені, на світі народилося багато прекрасних людей, але й багато життів було зруйновано, бо одного разу я пірнула в їх тіла. Фома Аквінський застерігав вас від мене, як від найбільшої з насолод, що поглинає розум більше, ніж будь-який інший гріх. Кохання ж вважають найбільшим благом. Як же впізнати мене? Я не знаю. Мене ніяк не розпізнати. Мене потрібно просто відчути. Впустити або відпустити.

— Ти прекрасна, — промовив Сашко, дивлячись мені в очі і поправляючи пасмо мого волосся. А я згадала, що вже чула сьогодні ці слова з неба.

— Дякую тобі за цю весну, — тихо промовила я.

І ми полетіли їсти лимонне морозиво. Приземлились у дворику, зробились видимими, гуляли Хрещатиком, немов закохана парочка.

— А на Богдана Хмельницького є дуже смачні бургери. Коли я їх їм, у мене все випадає з рота.

— Пам’ятаю смішний випадок. У бороді якогось хіпстера застряг огірок. А я змусила дівчину поряд звернути на нього увагу. Вона вже була готова його поцілувати. Аж тут огірок. І вона така: «Фу, какая мєрзость! ». А він не зрозумів, до чого це. Думав, це вона про нього каже. Так смішно було.

— Весела у тебе робота. Але дуже важка. Ти ще не втомилася гуляти по Києву?

— Ні, — я подивилась на годинник і зрозуміла, що час на перерву закінчено. — У мені багато натхнення спокушати людей грішити.

І ми знову піднялися в небо. Було вже прохолодніше. Думки мої ставали бруднішими. Чому б не поділитись ними з киянами? Ми знову як божевільні літали з усіх сил, неслись так, немов скоро мав початися кінець світу. Ось вони! Покусані губи і синці. Зґвалтовані, побиті і принижені тіла. Ось вона! Жага в очах, яка вимагає ще і ще. Ось вона! Справжня хтивість, яка випиває кожну краплю до останньої. Студенти і викладачі, тренери і спортсменки, начальники і підлеглі, директори заводів і касири, офіціантки й офісні менеджери, дизайнери і моделі, актори і режисери, танцівниці і глядачі, іноземці й українці, талановиті і бездарні, худенькі і гладкі, добрі і злі, руді і біляві, всі-всі-всі. Ніхто не міг сховатись від мене. Всі мали дізнатись тієї ночі про те, що all you need is sex. Я робила Київ брудним, я дарувала його мешканцям грішні фантазії. Вже й сонце зайшло за обрій, а губи Сашка зовсім обвітрились від польотів. Втомившись, ми знову прийняли людську подобу і присіли на лавку майже без сил. Я поправила своє мокре від поту волосся.

— Як давно ти працюєш хтивістю?

— У цьому місті років десять. Я почала працювати в Києві ще тоді, коли проїзд у метро коштував п’ятдесят копійок, а гамбургер у «Макдональдсі» — три п’ятдесят. Коли я прийшла на цю роботу, я не любила людей, ставилась до них зверхньо, вважала їх примітивними. Але з часом я зрозуміла, що люди прекрасні і заслуговують на любов. Бо ті, від кого не очікуєш, стають на ноги і піднімаються високо, сяють, вражають внутрішньою силою. Бо там, на небі, сидить геніальний або ж дуже накурений копірайтер. Він вигадує для людей такі історії, які розкривають їх сутність. І найголовніше те, що ти ніколи не знаєш, хто з них виграє, а хто програє.

— А щодо сценаріїв? Ти можеш читати ці сценарії'?