Розділ II

— Люди — істоти такі недосконалі, вони можуть помилятися.

— І хто ж вона?

— Чудова жінка, яка народила мені двох дітей.

— Ти тепер обходишся однією чудовою жінкою?

— Ох Лєро! А ти з роками стала ще гарнішою... Класична архетипна білявка, витончена, струнка, доглянута, впевнена в собі. Невже ніхто не зумів одружитися з тобою?

— Я вмію казати «ні», на відміну від тебе.

— Я пам’ятаю, як до мене прийшла моя майбутня дружина. На вулиці був дощ, а у неї потекла туш чи олівець. Її обличчя, волосся, одяг були мокрими. Вона тремтіла. І я спочатку розгнівався, що вона прийшла, бо я тоді взагалі іншу чекав. Ти знаєш, я дуже не любив, коли дівчата приходили не тоді, коли я їх кликав.

— Так, вони псували чергу!

— Приблизно! Але я дивився на неї і не міг відвести погляду. Краса — це ось ця туш, яка стікає по обличчю жінки, яка прибігла до тебе рятуватися під час зливи. І я запитав її, що привело її до моїх дверей, а вона сказала, що безвихідь, адже тепер її життя має змінитись. І ця туш вже набула нового сенсу, бо я раптом розгледів, що по її обличчі стікала не злива з неба, а дощ з очей — вона плакала, очі її були червоними... А потім вона простягнула мені тест на вагітність, він був весь мокрий, я навіть не подивився на ті смужки, я дивився лише на її розмазані чорні очі, у них без тесту можна було все прочитати. І дійсно, її життя тепер мало змінитись, я знав, що така, як вона, яка вірить у карму, у гріхи, у Бога, вона ніколи не зробить аборт, це було написано на ній ще тоді, коли я познайомився з нею вперше. Але я все одно тоді підійшов до неї, я взяв на себе ту відповідальність, знаючи її принципи і погляди, а потім я дав їй завагітніти. Так я стояв і дивився на неї, як вона тремтить, уся мокра, а я ж був сухий, мені було навіть спекотно. Потім я нарешті зрозумів, що я ідіот, що їй холодно, а мені ні, що я стою і нічого не роблю, мені стало за це так соромно, що захотілося в одну мить зробити усе на світі для тієї жінки. Я побіг за пледом, я зробив їй чаю, я підніс до її ніг таз із гарячою водою, стягнув із неї мокрий одяг, перевдягнув у свою сорочку, вмочив ноги у воду. Я мав оберігати її спокій, тому я швидко подзвонив іншій і сказав, що зустрітись не вийде. Я грів ноги своєї жінки і раптом відчув, що все це робити мені подобається набагато більше, ніж отак чекати іншу. І що та її туш на обличчі раптом і моє життя змінила, раптом у мене за мить з’явились вже інші цінності, гріти ноги тепер було приємніше, ніж розпаковувати новий товар у спокусливій білизні. Ось так змінились наші із нею життя.

— Це дуже романтично. Я була на твоїй виставці три роки тому. Картини жінки з тушшю.

— Так, я намалював десятки тих картин пізніше.

— Минуло років п’ять від нашої останньої зустрічі, а ти мені душу відкриваєш. Чому? Мені іноді здається, що в цьому місті всі ходять надзвичайно закриті, бояться відкритись, бо хтось може плюнути в їх душу.

— Я знаю, що ти цього не зробиш, Лєро. Тепер чекаю твою розповідь.

— Мою? Я тут шукала білизну, але потім подумала, навіщо вона мені, якщо той, заради кого я хочу її одягнути, одружений. От і взяла з горя поміряти чорне, як ти сам помітив. Він чоловік моєї старої приятельки. Він живе в іншій країні, скоро їде. А я закохалась у нього, як ідіотка. Заплющую очі й уявляю, як ми з ним живемо у нашому заміському будинку, як він знайомить мене з його дітьми, як ми ходимо грати з ним у великий теніс. Мене притягує до нього, але я не хочу бути його коханкою. Він не покине свою дружину, а я лише зроблю всім гірше.

— Порадити тобі нічого я не можу, — сумно промовив Майстер. — Але хіба існують у цьому житті помилки? Їх не існує, існує лише життя, в якому кожен із нас має право на щастя.

Так минула їхня коротка зустріч, кава була допита, прощальні обійми, побажання удачі і щастя. А Лєра повернулась до торгового центру, вона зайшла до магазину з дорогою білизною і подумала, що вона має право бути щасливою.

Зіна лежала під ковдрою і робила дуже важливий крок у розв’язанні проблем особистого життя. Ліворуч, ліворуч, ліворуч. Праворуч. Ліворуч, ліворуч, ліворуч. Праворуч. Саме так. Зіна шукала хлопця в Tinder.

— Потвора. Задрот. Тупиця. Ой, красунчик. Дебіл. Худий. Гопник. Бабник. Малий. Гопник. Що це так багато гопників сюди налізло? О, бородатий ідіот. Самозакоханий. Занадто прилизаний. Ой, красунчик. Оу, айтішничек. Мм, голландець. Ідіот, ідіот, ідіот. Оу, француз. А цей? Ну таке. Ну, добре, лайкаю. Що? Він мене не лайкнув? Дебіл. Шкода, що тебе не можна разлайкати, мудак! Теж мені, красень. Хачик, хачик, хачик. Що за дебіл, виставив фотку з дівчиною. Пішли до дупи. Хачик. Гопник. Ой, ой. Красунчика прогортала, не лайкнула, блін, дурепа. Невдаха. Оу, гарячий танцюрист. Все. Сил моїх більше немає.

Дівчина кинула смартфон на ліжко, підвелась і підійшла до вікна. Десь там у сусідньому будинку горіло світло, її колись краща подруга, певно, проводила час зі своїм чоловіком. Зіна знову схопила свого телефона і полізла в Інстаграм дивитись на те, де були її закохані сусіди, а заздрість поїдала молоду даму. І ось, коли Зіна нарешті відклала свій телефон і вдягнула піжаму, вона почула, що на телефон прийшло повідомлення. Ні, це не лайк в Tinder чи Інстаграм, це таке рідне і звичайне смс-повідомлення, яких вона давно не отримувала. Зіна неабияк здивувалась, коли побачила, що їй писала її колись така близька подруга Таня.

«Ми тепер з тобою сусідки, а ще жодного разу не бачились. Давай завтра сходимо на каву? Я скучила!» Зіна згадала, як разом з Танею вони сиділи за однією партою в університеті, а потім гуляли після пар. Вони завжди були разом. Разом готувались до іспитів, разом писали шпаргалки, разом влаштовувалися на тимчасову роботу промоутерами, разом ходили на дискотеки. І от на одній із тих дискотек Зіна помітила двох привабливих хлопців. Сказала Тані, що завжди варто бути активними, підморгнула парубкам і пішла танцювати. Того вечора вони обмінялись телефонами з новими знайомими. От тільки наступного дня дзвінок пролунав на телефоні Тані. Зіні ж так ніхто і не передзвонив. І все частіше дівчаче «разом» перетворювалась на «окремо». Таня шалено закохалась, а Зіна відчувала себе зайвою.