Розділ II

І не зрозуміло, чи то він щиро погоджується з нею, чи то просто погоджується з усім, бо як такій красуні можна заперечити? А я ж думаю: не бачити вам моєї пристрасті, малята невдячні, нехай буде у вас взаємна суцільна френдзона, раз посміли там, на Пішохідному мостику, там, над могутніми хвилями Дніпра, там, біля пагорбів зелених із золотоверхими банями старовинних церков, там, над кораблями з музикою і світлом, яке дивовижним чином падає на воду, казати, що в мого міста нема душі.

Не була я у Львові, звісно, але чула я про це місто не раз. І про те, що там вишукана атмосфера, що там навіть бруківка має душу, і про те, що там старовинна архітектура, і люди начебто там особливі. І що коли бачиш панянку, таку витончену і вкрай жіночну, таке собі уособлення української зрілої жіночності, яка говорить чистою солов’їною мовою,

то начебто вона асоціюється зі справжньою львів’янкою, а не якоюсь там киянкою. А от у Києва нема душі. І тоді мої очі лізуть на лоба. Я думаю: як же це немає у моєму Києві душі? Люди скаржаться, що у столиці дуже багато різних людей, вони змішались, а я кажу: у цьому ж і є особливість мого міста. У тому, що воно таке різне, по-українськи різнобарвне. Це ніби яскрава веселка, це ніби картина, на якій художник використав усю палітру, а не лише певні кольори. А гарні дівчата? Вони прибувають сюди, бачать навколо сотні більш струнких, цікавих, впевнених у собі панянок, і що вони роблять? Вони купляють собі гарні кросівки замість своїх балеток із міського ринку, вони роблять свої брови бездоганними, вони сідають на дієту. Вони бачать, що планка тепер вища, тому вони рухаються вперед до краси і примножують її. І тому тут багато гарних дівчат.

А чоловіки? Вони бачать, що їх сусід купив собі нову машину, і що вони роблять? А вони йдуть на курси і отримують додаткову освіту, вони працюють більше, стають ще розумнішими і примножують знання. І вони знають, що їх друзі планують подорож до Чехії, і тому, звісно, планують і для себе мандрівку в іншу країну. Київ — місто європейських стандартів, воно всмоктує у себе все інноваційне і сучасне, хотілось би йому цього чи ні. Поєднує непоєднуване, старовину та модерн. І комусь здається, що поєднує незграбно, а я думаю: поєднує так, як уміє, поєднує по-своєму, а тому поєднує прекрасно, навіть якщо вам і не подобається. Київ надихає людей, змушує їх вчитись зберігати рівновагу і не падати у цьому великому потоці змін.

Коли ви виходите на гору, гора віддає вам свої сили, наповнює енергією, щоб ви не здались. Коли ви пливете по морю, море віддає вам свої сили, наповнює енергію, щоб ви не здались. Коли ви живете в Києві, Київ віддає вам свою енергію. Він віддає вам себе, ви стаєте його частинкою. Щоб не впасти, щоб не захлинутись у його хвилях. Він любить кожного, але найбільше він любить сильних, тих, хто навчився не тонути в його хвилях, а балансувати, як серфінгіст.

Ось це і є душа Києва! Прекрасні люди, які поспішають ставати ще кращими, які лізуть на свою гору все вище і вище і тягнуть за собою всю країну. І хтось каже, що це місто занадто поспішає, а хіба воно неправильно робить? Хіба можна жити у двадцять першому столітті і не поспішати? Ми ніби відчуваємо, що часу все менше, ми ніби на порозі відкриття істини, і тому час так прискорюється. І я не уявляю собі сучасність, вкриту бруківкою. Ні, сучасність — це швидкісне метро, це транспортні розв’язки, це натовп людей, бо лише натовп зможе зрушити з місця столицю європейської держави. Натовп гарний і думаючий, організований, інтелектуальний, натовп, який я так люблю.

А ще я люблю Київ за те, що тут можна починати ще і ще. Тут можна впасти, загубитись, подумати, а потім піднятись і почати ще раз. Тут можна помилятись, а завтра про це всі забудуть і ніхто тебе не засудить. І ніхто не буде дивитися на тебе, лузаючи насіння, обговорюючи твоє падіння, бо у них не буде на це часу. Ох, любіть моє місто, хоча б тому, що я його люблю і дарую йому всю себе. Як можна не любити місто, яке просякнуте наскрізь пристрастю?

Лють 

— Ти мене боїшся? — одного травневого дня спитала Лють у Саші, який лежав на дивані й уважно читав книгу.

— Ну, коли у тебе в руках нема пляшки вина, то я боюся менше, — посміхнувся Сашко. — А взагалі, після прогулянки з Ненаситністю я довго боровся з собою, намагався не об’їдатись. За тиждень я винищив ваші річні продуктові запаси.

— Але ще я помітила, що після прогулянки з Ненаситністю ти почав читати. Навіщо людині читати, якщо у неї нема планів жити? Бачу, у твої плани не входить смерть, не входить існування, а входить життя.

— Розкусила, — сумно усміхнувся Сашко. — Шкода тільки, що за цей час із вами у моєму тілі не залишилось здорового органа, а навіть якби лишився, ви б не відпустили мене все одно. А так... Помріяти про життя можна.

— Не мати мрію — гріх. Людям потрібно бачити зірку, до якої буде спрямований їх караван. А я пішла мастити кремом свої туфлі. Якщо надумаєш, то з радістю візьму тебе з собою на прогулянку.

Сашко надумав через три хвилини. Він недовго зважував за і проти. Помітив, що коли він знаходиться поруч з одним із гріхів, йому стає дуже зле, як духовно так і фізично. А з іншого боку, ті прогулянки перевертають усе його життя догори дриґом. Саме з Ревністю він побачив ту білявку в білій блузці, яка тепер так часто йому сниться. З Ненаситністю він прозрів до того, що варто продовжувати боротись за життя, творити і навчатись. На прогулянках він може вийти з цієї дев’ятикімнатної клітки, відчути трішки свободи, подихати повітрям, згадати, що на вулиці є інші люди. Там він може загубитись, на мить повірити, що він звичайна людина, він заклопотаний мешканець мегаполіса, який кудись поспішає. Тож Сашко поклав закладку між сторінками книги і підійшов до гріхині, щоб відправитись разом на роботу.

Вони вирушили на Оболонь. Лють забігала до квартир, а Саша чекав її на лавочках, вислуховуючи розмови місцевих бабусь. Лють залітала до Ощадбанку і змушувала людей грубіянити один одному у чергах. Лють забігала на дитячі майданчики і змушувала мамочок кричати на своїх дітей, а вдома бити їх.

— Що поганого тобі зробили діти? — запитав Сашко після чергової істерики злої матусі.

— Я вважаю, що починати знищувати любов потрібно саме з дітей. Мій прямий обов’язок — знищувати любов. А сила, крики, ремінь, насилля, диктатура, авторитаризм — це те, що прекрасно знищує усе прекрасне. Пробач за тавтологію. Чудово знищує усе прекрасне. Змушує душу ставати такою крихітною, руйнує впевненість у собі. Впевненість — це такий шлях, по якому може рухатись любов. Нема шляху — нема взаємодії з цим світом, немає обміну добром, немає росту любові. Ось чому я змушую злих мам вихлюпувати свою злість на своїх дітях, — розповідала Лють.

Лють пробіглась по заторах, змушувала водіїв сигналити, обганяти, поспішати, натискати на газ біля зебри. Лють змушувала бабусь гніватись на дітей, що кричать за вікном. Лють змушувала продавців гніватись на пенсіонерів із хворобою Альцгеймера, які повільно відраховували гроші за покупки. Вона розсипала на всіх чорний пилок, який тік у крові і знищував любов. Вона змушувала повірити кожного, all you need is to to yell. Нарешті вона зробила свою роботу і дозволила собі час на перерву.

Вони з Сашком прогулювалися по Оболонській набережній. Саша тримав у руках пакет, у якому лежало чотири шаурми — їх обідня трапеза. Вони сіли біля води, почали їсти і дивитись на Дніпро.

— Хочеш цікаву історію про шаурму? — спитала Лють, прожувавши і проковтнувши шматок «їжі богів».