Розділ II

— Ти самозцілилась, моя люба тумбочко? — спитала я у меблів.

Пізніше того дня я помітила, що кабель від Інтернету у нашій квартирі почав прилягати до плінтуса дуже щільно, хоча раніше він відходив і висів. Холодильник перестав хитатись, став рівненько, навіть коли відкривались його дверцята. Того дня я навмисно повернулась додому біля третьої дня, щоб подивитись на нашого нового майстра. Тихенько залетіла додому через відчинений балкон, щоб не порушувати інтимності процесу, якщо Сашко раптом знову щось лагодив. Так і було. Він копирсався у розетці. Він робив це впевнено і з такою увагою і теплотою, що не хотілося його відволікати. Здається, він і сам у ту мить був розеткою. Я вилетіла з квартири і спитала у Ліні, чи далеко вона. Гріхиня була зовсім близько, тому швидко підлетіла до мене на Саксаганського.

— Я хочу дещо перевірити, — промовила я і повідомила їй про свій підступний план.

Ми відчинили важкі дубові двері і привіталися з нашим майстром. Сашко відклав ремонтні справи і кинувся на кухню.

— Я і не очікував, що ви так рано. Давайте зроблю вам чаю. Чи кави?

— Я б випила холодного чаю, — промовила Лінь і виклала на стіл свіжу м’яту.

— І я, — сказала я. День дійсно був дуже спекотним.

Сашко поставив на плиту чайник, почав шукати у холодильнику лід. Лінь підійшла до нього впритул, немов нахиляючись так само до холодильника, ніби хотіла розшукати той самий лід. Насправді ж вона легенько подула на Сашка, а я уважно спостерігала за його реакцією. Невже ми так і не вип’ємо чаю? Саме такою була мета чарівних лінощів — опромінити його собою і змусити полінуватися щось робити. Та він, немов нічого і не трапилося, витягнув форму з льодом і поклав її на стіл. У заварник поклав мяту, листя зеленого чаю. Залив усе водою. У склянки кинув скибочки лимону та шматочки льоду. Лінь додала ще трохи своїх чарів, але у чоловіка немов з’явився до них імунітет. Він не став повільнішим ні на мить, продовжував швидко робити нам чай.

— Чекайте, красуні, 5-10 хвилин, чай завариться, а я поки докручу розетку. Щось проводка у вашому будинку дуже старенька, її б не завадило замінити.

— Ти хіба вмієш?

— Не вмів, але робити нема чого, прочитав у книзі, як це робиться. З розеткою вийшло. Можна тепер спробувати і з усією проводкою, якщо придбаєте потрібні для мене прилади і кабель.

— Маю надію, ти не хочеш накласти на себе руки, вдавши, що це був нещасний випадок від удару струмом? — посміхнулась я, а Саша усміхнувся у відповідь і мило зсунув брови. Було дуже цікаво спостерігати за тим, як у нього знову виростала чоловіча сила і направляв він її туди, куди це було потрібно. Вибір у нашому полоні був невеликим.

Коли чай заварися і трохи охолонув, Сашко перемішав його з льодом. Попивши напою, ми побажали Сашку удачі і полетіли на вулицю.

— Не взяло? — спитала я.

— Ні на грам. Мої чари більше на нього не діють, — зізналася Лінь.

— А ти бачила, що він постійно щось робить? Лагодить, вчить, малює? Він такий заклопотаний. Всередині нього знову вирує життя й енергія. І він знаходить для неї вихід тим єдиним шляхом, який є у нього перед очима.

Того ж дня я попросила підійти до Сашка Заздрість, Ненаситність і Жадобу, так ми переконались, що вони втратили силу перед Сашком. Натомість органи, які опромінили гріхи, потроху оживали і ставали здоровішими. Та емпіричним шляхом дослідження ми виявили й інший факт. Біля Люті Сашко все ж таки починав сердитись, біля Насолоди його тягнуло до випивки, а біля мене у нього прокидалось бажання.

Ви знаєте, я дуже ображаюсь на людей, які не люблять моє місто. Моє прекрасне красиве місто Київ. Я видерлася на Замкову Гору, сподіваючись просто там і тієї ж миті схилити закоханих до єднання. Сонце вже майже сіло за обрій, я очікувала побачити на горі художників чи поетів, що оспівували би той прекрасний захід сонця. Хмари ставали кольоровими та лишали свої сліди на вікнах. Але прекрасний захід сонця на Замковій горі ніхто не увіковічнював. На дахи Подолу споглядали інші компанії. Враження складалося таке, ніби ті зграйки людей зібрались на Замковій Горі, щоби взяти участь у конкурсі «Найтупіше бидло». Одна компанія пила пиво і кидала пляшки вниз, реготала щоразу, коли пляшка внизу розбивалась. Інша зграйка, ледь не підлітків, лузала насіння, якась дівчина замість захоплення заходом сонця матюкала своїх батьків, бо ті не дозволили зробити на спині татуювання у вигляді метелика. Третя компанія вживала наркотики дуже сумнівного походження. А потім усі ці три групи людей почали синхронно блювати, ніби у конкурсі «Найтупіше бидло» почався фінал і дуже важливо було народити на світ якомога більше випитого пійла і трохи перетравленої їжі. Коли я відлітала, молоді люди почали битись і падати у наслідки своїх випорожнень, залишених на землі. Я з сумом полетіла звідти, мені там нічого було робити, з ними вже попрацювала Насолода. Дарувати пристрасть не було кому, у них були тваринні інстинкти, які того вечора могли спрацювати і без мене. Так, іноді Насолода робить мою роботу за мене...

А знаєте: у нас гріхів так часто буває, коли ми плануємо спокусити когось одного, але не вдається, у нас з’являється азарт. Шукаємо іншу жертву, ту, що вдасться спокусити. Шукаємо швидко і завзято. І от я лечу із Замкової Гори на Пішохідний мостик — там завжди є закохані парочки. Бачу милу дівчинку в картатій сорочці й милого хлопчика в картатій сорочці. Така гарна пара, вони точно заслуговували на пристрасть, на ту юнацьку наївну закоханість без тями. І що ж я чую від цих молодят, коли приземляюсь у них за спинами?

— От знаєш, не люблю я це місто. Київ мене гнітить. Львів має душу, Київ же бездушний, — промовляє дівчина з довгим русявим волоссям, а хлопець хитає головою.