Розділ II

Ненаситність приєдналась до нас із сяючою посмішкою. Здається, їй вдалося зробити так, щоб на тому фестивалі переїли тисячі киян і гостей міста. Сама ж вона того дня вирішила розвантажити свій організм і пила виключно кефір.

— Дівчаточка, треба розшукати організатора цього фестивалю і зацьомкати його! — сказала вона.

А Ненаситність вже як вітром здуло. Вона побігла дмухати на нову порцію шашлику, відносити його за межі фестивалю, зваблювати нових жертв.

Сашко почав змінюватись, і ми не могли не помітити, як він із кожним днем зростав духовно і фізично. Тепер він кожного дня прокидався раніше за Лінь, віджимався від підлоги, робив розтяжки, присідав. Відчував своє тіло. Попросив дозволу у Ненаситності користуватись її біговою доріжкою. Ми перенесли тренажер до вітальні і тепер постійно чули, як Сашко бігає. Спочатку він пробігав по кілометру, хапався за серце і повз відпочивати на свій килим. Він починав кашляти так сильно, що стіни тремтіли. Але йому не було чого втрачати, тому він, не знаючи, що у нього за хвороба, знову ставав на бігову доріжку. Іноді він заспокоював сам себе, що гірше не буде, що це краще, ніж лежати на підлозі. Рух змушував його згадувати про те, що таке життя, що таке енергія, яка прокидається у твоєму тілі. Іноді здавалось, що він просто хотів утекти від свого кашлю, хотів перебороти біль всередині тіла, хотів позбутися нас, хоча б на мить уявити, що він біжить по дорозі, віддаляючись від нашої квартири. А потім він пробігав два і три кілометри. А потім п’ять і десять. А потім кашель його почав зникати, а м’язи ставали більшими і міцнішими.

Сашко почав читати книги і новини. Він читав про термоядерну енергію і будівництво ракет, про нові планети, про шлях до Марсу і те, де ще можливе життя, окрім Землі. Він дивися передачі англійською мовою. А ще робив записи формул і креслень. Все це було для мене дуже нудно, логічно і занадто розумно, тому його зошитів я ніколи не гортала. А ще він малював. Переставав існувати в нашій гріховній реальності, коли олівець торкався паперу. У нас з’явились фарби і мольберти. Наша вітальня почала нагадувати гуртожиток Лєри. Колись її кімната так само була заставлена картинами. Ось тільки у нашій галереї була виставка космосу.

Ми з дівчатами ніколи не відмовляли Саші в нових забаганках. Він просив нас принести йому фарби і мольберт, книжки і ноутбук, гантелі. А ми несли, як ми могли не нести? Він же став нам рідним, як ми могли не сприяти його становленню, його зростанню? Все більше ми усвідомлювали, що він тут не просто так. Його рух змушував нас поважати його. Ми розуміли, як важко йому прорізати наш гріховний радіоактивний простір, пробивати свою енергію і зростати. Але він щодня йшов до своєї мети.

— Що ти бачиш тут? — якось спитав мене Сашко, показуючи свій малюнок. Там була зображена спіраль, навколо неї було біле сяйво, трохи далі намальовано кілька планет.

— Це космос? — спитала я.

— Я неправильно сформулював питання, — похитав головою наш в’язень. — Кого ти не бачиш тут?

— Людей? — спитала я.

— Не лише людей. Гріхів там теж нема. Я тут подумав, що ви ніколи не зможете полетіти у космос на відміну від людей. Вас створили виключно як додаток до Землі. Як тільки ми звільнимось від вас, ми полетимо подалі, а ви залишитесь тут.

— Це було би занадто просто. Так само просто, як чекати раю у країні після революції. Занадто ідеалістично. Ми заскочимо до вашої ракети, будь певен.

— Ні, ні. Я вас не пущу, — промовив Сашко і знову нахилився над малюнком.

Я дивилася на те, як скрупульозно він домальовує своє творіння, наближаючи його до ідеалу, до істини. Він говорив з такою упевненістю, що відійшовши у сторону, я почала непокоїтись. А раптом і правда? Люди, нарешті, побудують ракети, на Землі, як у Бредбері, почнеться Третя світова, а нас на ракету не візьмуть. Що ж ми будемо робити тут? Потерпати від радіації? Можливо, Земля перетвориться на пекло, тут залишаться виключно грішники і ми будемо розважати їх? До нас будуть скидати тих, хто буде погано поводити себе на вищих планетах, а ми їх тут будемо перевиховувати. Або нашу структуру просто реформують.

Буває ж таке: усьому приходить кінець. Квартира київських гріхів руйнується, гріхи зникають, люди відлітають у невідомість. У кращу, вищу невідомість.

Лєра стояла на Пішохідному мості, курила сигарету і дивилася в нікуди. Якась жіночка з дитиною гаркнула на неї через паління, та Лєра окинула її холодним поглядом зневаги. Вона ще раз втягнула сигаретний дим. Вона відчула його теплі руки на своїй талії, а потім Артур жадібно поцілував її в шию.

— Це так неправильно, Артуре, — промовила Лєра і викинула недопалок з моста у воду. — Що ми робимо? Як ти будеш дивитися в очі дружині?

— Мене зараз цікавлять лише твої очі, — промовив він.

Мене ледве не знудило від цих слів. А Лєра? Моя дівчинка згадала свою молодість. Свій перший курс. Тоді вона малювала, а до неї підійшов хлопець, який замилював їй очі. І ось знову. Те саме мило. І чому дівчата так люблять чіплятись за ці слова, зраджуючи принципам?

— Я не можу, пробач. Це все неправильно.