Розділ II

Сашко чи не вперше подумав про свою особливість і перестав звинувачувати долю. Задумався про те, що ми для нього не покарання, а шанс змінити своє життя, та й навіть життя всієї країни або й світу. Потім він переконував себе, що це нісенітниці, що він занадто високо літає, що це ілюзії, він тут назавжди, від нашої гріховної радіації у нього щодня щось болить. Ні, він ніхто і сили у нього замало, планета ж заважка.

Наступного дня Саша знову весь був у собі. Він цілий день згадував своє дитинство. Тоді, коли він був ще хлопчиком, він любив малювати, як герой у «Маленькому принці», але так само, як сміялися з капелюха і слона Екзюпері, мама Саші сміялась над його планетами і галактиками. Хлопець обмальовував ними весь щоденник і зошити, а вчителі лише сварились.

— Ти хочеш висіти у мене на шиї, як твій тато, так? Хочеш у двадцять років гроші у мене позичати? — згадав Сашко слова своєї мами.

Вона плакала й істерично кричала на нього на кухні. Мама дуже рідко дозволяла собі подібні емоції. Зазвичай, вона була стриманою. Стримана на злість, стримана на любов. Але тоді у неї видався важкий день, а тут ще й Сашко дивився мультики замість того, щоб навчатись. У його щоденнику мама знайшла три зауваження, яких назбиралося за два тижні і які до цього читати не було часу. Тоді жінка почала плакати. А потім різко кричати. А потім знову плакати. І знову кричати.

— У вісімнадцять років ти можеш збирати свої речі і їхати на вокзал! Я не буду забезпечувати тебе все життя! Ти хоч уявляєш, як мені важко одній виховувати тебе і твою сестру? І де твоя допомога? Де? Ти тільки мультики дивишся і папір псуєш своїми ідіотськими планетками! Коли ти будеш вчити уроки? Ким ти взагалі будеш, коли виростеш?

Деякі слова залишаються з нами на все життя, навіть якщо наш мозок вирішив швидко вирізати їх із пам’яті. Ми носимо ті слова у серці, і серце спрямовує наш рух, повертаючи ноги на ту чи іншу стежку. Саша відтоді точно знав, що його професія має бути високооплачувана. Покликання? Це вигадки. Людина може прилаштуватися до будь-чого, головне бажання навчатись. Хлопчик перестав малювати планети і галактики. Він покинув дім ще у 17 років і переїхав до гуртожитку. Мама була задоволеною.

І лише зараз Сашко подумав про те, що щастя — це не лише можливість відчувати себе самостійним, виконуючи одноманітні обов’язки в офісі, отримувати хорошу зарплатню. Існує ще якесь щастя, інше, якого він, певно, ніколи не відчував, бо ж ніколи не працював над тим, що йому так до душі. Але яке ж його покликання? І як його знайти? Як саме він може рухати цю планету далі?

Сашко почав блукати квартирою з надією на те, що ще не всі гріхи розбіглись на роботу. Там було порожньо. Він почав зазирати у кожну кімнату, намагаючись знайти когось із гріхинь, вдихаючи запах кожної з кімнат. Порожньо.

Нарешті, він побачив наркотичну Насолоду. Сумлінно відпрацювавши всю ніч, вона дозволила собі поспати довше.

— У мене знову закінчились сигарети. У тебе є? — спитав чоловік.

Насолода потягнулась до своєї сумки і швидко дістала звідти пачку сигарет. Сашко вже хотів йти до вітальні, та раптом почав сильно кашляти, зупинився. Відкашлявшись, він повернувся і протягнув сигарети назад. Насолода здивовано взяла їх і кинула назад до сумки.

— А є у тебе аркуш й олівці?

Насолода розгублено поглянула у свою сумку. Зазвичай вона витягала звідти будь-що, що просили у той момент її жертви: сигарети, віскі, джин, горілку, екстазі, ЛСД, кокаїн. Гріхиня почала перебирати свої наркотичні запаси, але швидко зрозуміла: олівців у її бездонній сумці точно не було. Тоді вона підвелася з ліжка і пішла до вітальні, почала шукати в шухлядах, ніде не знаходила. Тоді похитала головою і вилетіла у вікно. Через три хвилини залетіла назад з олівцями й аркушами. Мовчки простягла їх Сашку.

— Коли ми вже підемо з тобою гуляти? — спитала вона нарешті.

— Спочатку я маю знайти своє покликання, — серйозно відповів Сашко і сів за столик. Розклав на столі аркуші й олівці, дивився на них і не знав, що робити далі.

— Покликання допоможуть знайти мрії. Ти ж не боїшся мріяти? — промовила Насолода.

І Сашко почав малювати. Планети і галактики. Як тоді, у дитинстві. І він усміхався. Він малював довго і використовував кожен міліметр білого аркуша. І той процес його так надихав, що він не хотів виходити на балкон і курити. Він відчував щастя і вперше замість образи на увесь світ, ненависті або бажання він зумів на кілька хвилин відчути вдячність за цю пригоду. Лише інколи він відкладав олівець, щоб відкашлятись, а потім діставав новий аркуш і малював нові галактики, відчуваючи вдячність до нас. Насолода побігла на роботу, а теплий туман знову з’явився з усіх шпаринок і почав повільно стелитись по підлозі, просуваючись до Сашка. Чоловік нічого не помічав. А туман притягувався до нього, зливався з його натхненням, додаючи сил. Спина Саші ставала рівнішою, а очі починали бачити краще, кров швидше рухалась по тілу. Нарешті він знайшов ще один сенс для існування. Лише у квартирі київських гріхів він нарешті знову почав займатись тим, що йому було так до душі.

Я пам’ятаю, як ми з дівчатами працювали на одному фестивалі, яких тієї весни в Києві було надзвичайно багато. Ненаситність відривалась тоді по повній, зваблюючи мешканців столиці привабливими запахами й оригінальними стравами, які хотілось спробувати. Кияни ставали у черги за їжею. Вони все ніяк не могли наїстись і напитись. Ми з Лінню відчували себе зайвими на тому фестивалі, навіть комплексувати починали. До кого не підійду: всі хочуть їсти, а не трахатись. Що за люди? Довелося відійти з Лінню вбік, милуватись тріумфом Ненаситності і роздивлятись людей.

— Я б не хотіла бути людиною, — казала тоді Лінь. — Адже все своє життя я мала б робити щасливим одного чоловіка. І головне, я мала б обрати такого чоловіка, який би все життя міг робити щасливою мене. Це така важка праця і такий важкий вибір, а люди такі недосконалі. Як можна обирати серед недосконалих? А раптом я помилилась? Мені здається, я б так боялась помилитись, що не робила би вибір до сорока років. А в сорок років завела би собі котиків.

— Ну для цього є я, — відповідала я тоді. — Я би прийшла до тебе у вісімнадцять, ти би завагітніла від свого одногрупника, я би зробила вибір за тебе. А потім я, натхненна криками вашого малюка, втекла би від вас. Ти ж знаєш, я терпіти не можу крики малих дітей. А потім... Потім ти б терпіла свого чоловіка і врешті-решт до вас би прийшло кохання. Ну або ви б розійшлись.