Розділ «Частина V»

Вони зупинилися перед жовтим, ніби ляльковим, будинком.

Після другого дзвінка домофон ожив.

– Слухаю…

– Андре Кляузен?

– Це я.

– Беата Льонн, поліція. Можна увійти?

Андре Кляузен зустрів їх у дверях в халаті, що не доходив до колін, почухуючи садно на щоці й особливо не приховуючи позіхання.

– Вибачте. Повернувся додому пізно вночі, – сказав він.

– Напевно, зі Швейцарії?

– Ні, всього лише із заміського будинку. Заходьте.

Вітальня Кляузена була замала для тієї колекції творів мистецтва, які в ній були, і Бйорн Гольм тут же відзначив, що хазяїн найменше схильний до спартанського мінімалізму. В одному з кутків кімнати бив фонтанчик і гола старогрецька богиня піднімала руки до стелі, розписаної в стилі Сікстинської капели.

– Мені хочеться, щоб ви згадали той момент, коли зустріли велокур’єра у приймальні адвокатської контори, – сказала Беата. – А потім поглянули на цей знімок.

Кляузен узяв фотографію і почав її пильно роздивлятися, продовжуючи колупати садно на щоці. Бйорн Гольм між тим роззирався в кімнаті. За однією з дверей почувся тупіт, а потім хтось поскрібся в двері.

– Можливо, – сказав Кляузен.

– Тільки можливо? – Беата сіла на краєчок стільця.

– Дуже ймовірно. Одягнений точнісінько. Шолом, знову ж таки – окуляри.

– А пластир на коліні у нього був?

Кляузен тихо розсміявся:

– Як я вже говорив, не маю звички так уважно роздивлятися чоловічі тіла. Якщо вам буде від цього легше, скажу, що моя інтуїція твердо говорить: «Так! Це він і є». Але не більше… – Він розвів руками.

– Спасибі. – Беата підвелася.