Розділ «Частина V»

Ейстейн здригнувся: задні двері відчинилися. Чоловік, напевно, непомітно підійшов ззаду, вийшовши з парку. У дзеркалі Ейстейн побачив засмагле обличчя з міцними щелепами, очі затуляли дзеркальні сонячні окуляри.

– До Марідальського озера. – Голос був приємним, але в ньому відчувалися командні нотки. – Якщо не утруднить.

– Та ні, – пробурмотів Ейстейн.

Він вимкнув музику, востаннє затягнувся й викинув недокурок із вікна.

– Куди саме до озера? – запитав він.

– Їдьмо, потім скажу.

Вони поїхали вгору по Уллеволсвейєн.

– Обіцяли дощ, – спробував зав’язати розмову Ейстейн.

– Потім поговоримо, – відрізав голос.

«Це замість чайових», – подумав Ейстейн.

Через десять хвилин позаду залишилися багатоповерхові будинки, і вони опинилися серед двориків і будиночків біля Марідальського озера. Цей перехід від міста до села завжди йому подобався, а одного дня пасажир-американець навіть запитав його, чи не проїжджають вони музей просто неба.

– Там далі можеш повернути ліворуч, – сказав голос.

– У ліс? – запитав Ейстейн.

– Так, звичайно. Чого ти нервуєшся?

Ейстейн знову поглянув у дзеркало, але чоловік пересів, і тепер можна було бачити тільки половину його обличчя.

Зменшивши швидкість, Ейстейн увімкнув лівий поворотник і звернув на гравійну доріжку, порослу травою.

Щось йому не сподобалося.

Обабіч дороги гілки, граючи на світлі зеленим листям, немов запрошували їх у гущавину. Ейстейн ударив по гальмах. Колеса востаннє човгнули по гравію, і машина зупинилася.

– Вибачте, – сказав він дзеркалу. – Нещодавно лагодив ходову частину. До того ж тут ми не їздимо. Якщо хочете, я можу подзвонити, і пришлють іншу машину.

Здавалося, чоловік на задньому сидінні посміхається. Принаймні однією половиною обличчя.