Розділ «Частина V»

Він засунув ліву руку в кишеню і простягнув Рогеру аркуш із номером телефону.

Той похитав головою. Хоч би як сильно він був наляканий, йому раптом захотілося розреготатись. А можливо, одне випливало з іншого.

– Я знаю, що ви з поліції. – Рогер старався не всміхатись. – І маєте розуміти, що це не пройде. Я журналіст і не можу…

– Єндем. – Поліцейський зняв темні окуляри. Хоч навкруги і було темно, зіниці його сірих очей були з шпилькову голівку. – Ваш молодший брат сидить у камері сто сім. Кожен вівторок йому, як і більшості тамтешніх чудил, приносять необхідну дозу, і він відразу ж уколює її, ніколи не перевіряючи. Досі йому таланило. Розумієте?

Рогер зрозумів, і йому не захотілося нічого уточнювати.

– Дуже добре, – сказав чоловік у чорній куртці. – Запитання?

Глитнувши, Рогер запитав:

– А чому ви думаєте, що Харрі Холе мені дзвонитиме?

– Тому що він у безвиході. – Поліцейський знову надів окуляри.  – А ще вчора біля Національного театру він узяв у вас візитну картку. Удачі, Єндеме.

Він пішов, а Рогер залишився дихати запорошеним, спертим повітрям підземного гаража. Коли він усе-таки вирішив піти в офіс, ішов він повільно й неохоче.

Клаус Торкільдсен попросив колег не турбувати його і замкнув двері. На екрані центральної диспетчерської «Теленор-Осло» стрибали й танцювали телефонні номери.

Сорочка пропотіла наскрізь, але не тому, що він біг на роботу, дійшов він якраз спокійно – не занадто швидко, але й не занадто повільно – і вже хотів піднятись у свій кабінет, як його зупинила черговий адміністратор, окликнувши по імені. Вірніше, по прізвищу – так Клаусу подобалося більше.

– Відвідувач, – сказала вона, вказуючи на чоловіка, який влаштувався поруч на канапі.

Клаус Торкільдсен був здивований, тому що його посада не припускала ніяких відвідувань. І не випадково: в роботі й особистому житті Клаус завжди прагнув обмежувати коло спілкування лише найпотрібнішими людьми.

Незнайомець підвівся з канапи, повідомив, що він із поліції, і попросив його сісти. Клаус тут же потонув у м’якому кріслі, відчуваючи, що почав пітніти. Поліція. Останній раз він мав із нею справу років п’ятнадцять тому. Хоча йому всього лише довелося заплатити штраф, відтоді хлопців в уніформі він старався обходити стороною. Варто було відвідувачеві розкрити рот, як піт покотився з Клауса градом.

Без довгих передмов поліцейський сказав, що їм треба відстежити один номер. Одного дня Клаус уже робив це для правоохоронних органів. Робота не особливо хитра. Ввімкнений мобільний телефон щопівгодини відправляє сигнал, який фіксується базовими міськими станціями. Крім того, зрозуміло, базові станції ловлять і реєструють усі вхідні й вихідні дзвінки абонента. По накладенню зон покриття окремих станцій можна з’ясувати, де розташований телефон, як правило, з точністю до квадратного кілометра. Минулого разу він проробляв це в Крістіансанні, в Банехеї, й із цього приводу було стільки галасу!

Клаус сказав, що такі питання треба вирішувати з його начальством, але чоловік із поліції заявив, що справа термінова й часу на службову тяганину не залишається. Окрім того самого номера (котрий, як з’ясував Клаус, належить якомусь Харрі Холе), він просив простежити за вхідною та вихідною інформацією ряду осіб, із якими абонент міг контактувати, і вручив Клаусу список номерів і електронних адрес.

У приміщенні працював кондиціонер, і спітнілого Клауса з жару кинуло в холод. Він запитав, чому поліція звернулася саме до нього, а не до інших, досвідченіших співробітників.

– Бо ми знаємо, що ви нікому про це не розповісте, Торкільдсене. Як і ми не розповімо вашому начальству і колегам, що в січні тисяча дев’ятсот вісімдесят сьомого року вас застукали без штанів у Стенс-парку. Наша інформаторка повідомила, що під пальтом у вас зовсім нічого не було. Холодно, напевно…

Торкільдсен безуспішно спробував проковтнути клубок у горлі. Йому ж сказали, що через декілька днів цей запис видалили з поліцейської картотеки.