Розділ «Частина III»

– Тобто згоден?

– Так, але мені пора бігти. Ми тут затримаємося, так що завтра зранку зберіть слідчу групу. Том пропонує годині о восьмій.

– Том? – здивувався Мьоллер.

– Том Волер.

– Ні, я знаю, хто це, просто ти ніколи не називав його по імені.

– Мене чекають, шеф.

– Ну, бувай.

Харрі засунув телефон у кишеню і, шпурнувши стаканчик у відро для сміття, зачинився в кабінці тепер уже чоловічого туалету, нахилився до унітаза й більше не стримував нудоту.

Пізніше він стояв перед раковиною і, відкривши воду, дивився на своє віддзеркалення, слухав гудіння голосів у коридорі. Помічник Беати просив людей триматися за загородженнями, Волер розпоряджався з’ясувати, хто перебуває в будівлі, а Магнус Скарре кричав колезі, щоб той купив йому чизбургер без – без! – картоплі фрі.

Коли вода стала холодною, Харрі нагнувся й почав жадібно пити, дозволяючи цівкам текти по щоках, затікати у вухо, за комір, під сорочку, в рукав. Він пив і не слухав внутрішнього ворога. А потім знову забіг у кабінку, щоб виблювати.

Коли він вийшов на вулицю, був ранній вечір, площа Карла Бернера спорожніла. Харрі закурив і відмахнувся від журналіста, що підійшов. Той зупинився. Харрі впізнав його. Здається, Єндем? Із ним він розмовляв після сіднейської справи. Журналістом Єндем був не гіршим за інших, навіть трішки кращим.

Телемагазин іще не зачинився, і Харрі зайшов. Усередині нікого не було, якщо не брати до уваги товстуна в брудній фланелевій сорочці. Він сидів за столом і читав журнал. Вентилятор на столі тіпав його зачіску і розносив по приміщенню запах поту.

Харрі показав посвідчення й запитав, чи не було кого-небудь дивного в магазині або поруч.

Товстун пирхнув:

– Вони всі тут трохи дивні. Скоро в усієї округи дах з’їде.

– А кого-небудь, хто був би схожий на вбивцю? – сухо уточнив Харрі.

Товстун зіщулив одне око:

– Чи не через це стільки поліцейських машин наїхало?

Харрі кивнув.

Товстун знизав плечима і повернувся до журналу.