Розділ «Частина III»

– У Норвегії серійних убивць не було з вісімдесятих, коли лютував Арнфінн Нессет, – сказав Волер. – Принаймні нам про них невідомо. Маніяк для Норвегії – рідкість. Причому така, що про нього дізнається вся країна. Отже, хлопці, за нами зараз спостерігають мільйони очей.

Він артистично витримав паузу, хоча міг би обійтись і без неї: значущість нинішнього розслідування співробітники зрозуміли ще вчора, коли їх обдзвонював Мьоллер.

– Якщо це дійсно серійний убивця, – вів далі Волер, – нам в чомусь навіть поталанило. По-перше, тому, що серед нас є людина, яка розкрила таку справу. Гадаю, всі ви пам’ятаєте блискуче розслідування інспектора Холе в Сіднеї. Харрі?

Харрі знову опинився в центрі загальної уваги. Відкашлявся. Відчувши, що голос може підвести, відкашлявся ще раз і мовив:

– Не впевнений, що моя робота в Сіднеї – приклад для наслідування. – Він кисло посміхнувся. – Як ви, напевно, пам’ятаєте, закінчилося все тим, що злочинця я застрелив.

Ніхто не засміявся й навіть не посміхнувся. Харрі ж не майбутній начальник.

– Ну, могло б бути й гірше. – Волер знову подивився на «ролекс». – Багатьом тут знайомий психолог Столе Еуне. Кілька разів ми вже удавалися до його допомоги. Сьогодні він погодився прийти й розповісти про манію вбивства. Комусь це все відомо, але повторення – мати навчання. Він прийде о…

Відчинилися двері. Співробітники обернулися: в зал, важко дихаючи, ввійшов чоловік у твідовому костюмі. Над чітко окресленим округлим черевцем красувався помаранчевий бант. Пітна лисина, пітне обличчя, на якому впадали у вічі темні (фарбовані?) брови та окуляри – такі вузькі, що виникав сумнів, чи можна хоч що-небудь у них побачити.

– Згадай про сонце… – почав Волер.

– …воно і зійде, – завершив Столе Еуне, дістаючи з нагрудної кишені хустку та протираючи нею лоба. – І, чорт забирай, світить нещадно!

Він дійшов до столу і плюхнув на підлогу потерту шкіряну сумку.

– Доброго ранку, шановні. Приємно бачити так багато молодих осіб, які не полінувалися прокинутись у такий ранній час. Із кимось із вас я знайомий, а з деким поки що не зустрічався.

Харрі всміхнувся. Вже з ним-то Еуне зустрічався. Багато років тому Харрі заявився до нього зі своїми проблемами, і, хоча Еуне не був фахівцем із лікування алкоголізму, він постарався йому допомогти, а згодом їхнє знайомство переросло навіть у деяку подобу дружби.

– Розкривайте блокноти, шибеники! – Еуне кинув піджак на спинку крісла. – Вигляд у вас, як на похоронах, і загалом це виправдано. Але перш ніж я піду, хочеться побачити на ваших обличчях хоч одну усмішку. Це наказ. А тепер будьте уважні: говоритиму й писатиму швидко.

Еуне схопив фломастер, який лежав біля білої дошки, й почав зі скаженою швидкістю писати одне, міркуючи в цей час абсолютно про інше:

– Є всі підстави вважати, що серійні вбивці існують відтоді, коли на землі стало досить людей, аби вбивати їх серіями. Але багато хто бере за точку відліку тисяча вісімсот вісімдесят восьмий рік, так звану «осінь жаху», коли вперше було задокументовано справу про серію вбивств із явно сексуальним мотивом. Жертвами першого маніяка в історії Нового часу стали п’ять жінок. Особу злочинця встановити так і не вдалось, і він безслідно зник, отримавши в народі прізвисько Джек Тельбушник.

– Тепер про внесок нашої країни у список серійних убивць. Як вам усім відомо, у вісімдесяті роки медичний працівник Арнфінн Нессет отруїв понад двадцять пацієнтів. Але найвідомішим норвезьким маніяком став не він, а Белл Ганнес. Рідкісне явище – жінка-маніяк. Емігрувавши в Америку, вона тисяча дев’ятсот другого року вийшла заміж і влаштувалася зі своїм здохляком у передмісті Ла-Порта, штат Індіана. Я кажу «здохляк», тому що він важив сімдесят кілограмів, а вона – сто двадцять. – Еуне провів пальцями по підтяжках. – По мені, так нормальна вага…

По залу прокотилися смішки.

– І ось ця мила пампушка вбиває спочатку чоловіка, потім декількох дітей і невідому кількість кавалерів, яких заманює до себе додому через оголошення в газетах Чикаго. Їх тіла знайшли тисяча дев’ятсот восьмого року, коли будинок за дивних обставин згорів. Знайшовся і обгорілий обезголовлений труп жінки, який поліція, очевидно, мусила вважати за хазяйку. Пізніше надходили доноси від свідків, які бачили Белл у різних містах Америки, але її так і не знайшли. У цьому суть моєї розповіді. На жаль, для серійних убивць випадки Джека і Белл типові. – Еуне закінчив писати. – Знайти їх не вдається. – І він поставив фломастером жирну крапку.

Присутні в мовчанні дивилися на нього.