Розділ «Частина четверта»

Хаген сидів, поки Харрі не вийшов з ресторану. Тільки тут він помітив, що в келиху у Харрі нема піни. Він обережно понюхав його, підніс до губ. На смак було кислувате. Пахло яблуком.

Харрі йшов додому тихими вулицями міста. Вікна старовинних невисоких будинків світилися в темряві котячими очима. Він хотів зателефонувати Валянку, дізнатися, як справи, але вирішив дотримати слова і не смикати його передчасно. Він звернув на вулицю Софієсгате. Ані душі. Попростував до будинку, аж раптом помітив якийсь рух. Світло відбилося в чиїхось окулярах. Через дорогу від нього, за рядом припаркованих біля тротуару машин, стояла людина і начебто зачиняла автомобільні дверцята. Харрі чудово знав, які машини тут зазвичай стоять. Ця – «вольво С70» – була не з їхнього числа.

Було надто темно, і Харрі не міг роздивитися обличчя, але побачив, що людина нахилила голову так, щоб тримати Харрі в полі зору. Журналіст? Харрі йшов мимо машин. У бокових дзеркалах він бачив, як за ним рухається чужа тінь. Не прискорюючи крок, Харрі сунув руку до кишені пальта. Він чув кроки, що наближалися, і відчував, як на нього накочується лють. Він порахував до трьох і різко обернувся. Людина застигла на місці.

– Ви не мене шукаєте? – запитав Харрі і зробив крок уперед з револьвером в руці, другою схопив людину за комір і штовхнув так, що обидва вони впали на капот якогось автомобіля. Харрі притис чоловікові плечем горло і приставив револьвер до окулярів.

– По мене прийшов? – прохрипів він.

Той намагався вирватися, але Харрі не поступався, і врешті-решт чоловік здався. Його потилиця лунко стукнулася об капот машини, і тут світло ліхтаря впало йому на обличчя. Харрі його відпустив. Чоловік зробив спробу підвестися й закашлявся.

– Підводьтеся, – сказав Харрі, згріб його під пахву й потягнув до себе.

Харрі відчинив під’їзд і заштовхнув туди чоловіка.

– Ви що, в біса, тут робите? – запитав він його. – І звідки знаєте, де я живу?

– Я спробував зателефонувати за номером на вашій візитній картці. А потім зателефонував до довідкової, і там мені дали вашу адресу.

Харрі подивився на чоловіка. Точніше, на його обриси в нічній темряві. Навіть на фотороботі він був схожий на професора Філіпа Беккера.

– Я вимкнув телефон, – буркнув Харрі.

Харрі довів його до власної квартири, відчинив двері, стягнув із себе черевики, дійшов до кухні та ввімкнув чайник.

– Я бачив вас сьогодні в «Боссе», – сказав Беккер, входячи до кухні як був – у черевиках та пальті. Обличчя його було блідим до синяви. – Сміливо. Так що я подумав, що теж маю проявити мужність. Врешті-решт, я вам зобов’язаний.

– Зобов’язані? Мені?

– Ви повірили мені, повірили, що я не винен. І врятували від публічного приниження.

– Гм. – Харрі підсунув професору стілець, але той похитав головою.

– Я вже йду. Тільки скажу вам дещо, чого ніхто не має знати. Можливо, це і не стосується справи… Це стосується Юнаса.

– Кажіть.

– Того самого вечора, коли я дізнався про Лоссіуса, я взяв у дитини кров.