Розділ «Частина друга»

– По-моєму, я там бачив оголошення біля входу: «Здаються дешеві кімнати», – згадав Харрі. – Чотириста крон за ніч.

– Точно, – підтакнула Катрина. – У них там є кімнатки, які згідно з документами вони здають на добу, але на практиці виходить погодинна оплата. До того ж це чорна готівка, позаяк клієнти зазвичай чеків не вимагають. Чорна готівка та чорні дівки. І сутенер у них чорний. А от господар готелю – білий.

– Мадам цілить у самісіньке яблучко. – Скарре підморгнув Харрі Холе. – Кумедно: співробітниця поліції моралі Бергена і так багато знає про проституцію в Осло?

– Та скрізь приблизно те саме, – знизала плечима Катрина. – Б’ємося об заклад, що все саме так?

– Б’ємося, – погодився Скарре. – Ставлю дві сотні на те, що власник – пакистанець.

– Годиться.

– Ну… – Харрі потер руки. – Так і сидітимемо?

Власника готелю «Леон» звали Бйоре Хансен. Він був родом з Сульора, й обличчя в нього було такого самого сіруватого кольору, що й брудний сніг, який так звані «постояльці» приносили на своїх черевиках та залишали на паркеті перед стійкою. Над нею висіла табличка з написом «Адменестратор». Оскільки ані сам Бйоре, ані його клієнти особливо не переймалися правописом, табличка провисіла тут усі чотири роки, що Бйоре володів готелем. Перед тим він об’їздив уздовж та впоперек усю Швейцарію, продаючи Біблії, потім пробував торгувати бракованими порнофільмами в місті Свінесунді, звідки й вивіз із собою говірку, яка за інтонаціями нагадувала суміш танцювальної музики та проповіді. Там, у Свінесунді, зустрів Наташу, російську стриптизерку, яку з гріхом пополам визволив з лап її сутенера. Наташа змінила ім’я та переїхала до Бйоре в Осло. «Леон» він викупив у трьох сербів, які з різних причин не могли більше перебувати на території Норвегії, та продовжив розпочату ними справу, тому що не бачив аніякого сенсу змінювати головну концепцію. А вона була така: оренда номерів на короткий – часто дуже короткий – термін. Прибуток надходив здебільшого готівковий, а клієнти були не дуже вимогливими. І справи йшли непогано. Так що втратити його Бйоре зовсім не хотів. Отож йому відразу не сподобалися ці двоє, що стояли тепер перед ним, а найбільше не сподобалися їхні посвідчення.

Один із них – високий чоловік – ляснув по стійці фотографією:

– Бачив цього хлопця?

І хоча Бйоре Хансен здогадався, що вони прийшли не по його душу, про всяк випадок заперечно похитав головою.

– Точно? – перепитав чоловік, уперся ліктями в стійку й нахилився до нього.

Бйоре ще раз поглянув на фотографію, а сам подумав, що треба було уважніше роздивитися їхні посвідчення, бо чоловік більше скидався на наркодилера, яких тут чимало вештається, ніж на поліцейського. Та й дівка, що стояла поруч із ним, теж співробітницю поліції не дуже нагадувала. У неї був погляд повії, яка багато чого бачила, важкий такий погляд, але в цілому вона виглядала як леді. Стовідсоткова леді. Якби вона завела собі сутенера, який би не грабував її по-чорному, то незабаром почала б заробляти уп’ятеро більше, ніж тепер. А може, і вдесятеро.

– Нам відомо, що ти тут утримуєш притон, – сказав поліцейський.

– Я утримую готель, усе абсолютно легально, і всі документи у мене в порядку. Бажаєте поглянути? – Бйоре показав пальцем на крихітний кабінетик позаду стійки.

Поліцейський похитав головою:

– Ти здаєш кімнати повіям та їхнім клієнтам. Це заборонено законом.

– Послухайте… – Бйоре ковтнув слину. – Що там роблять постояльці мого готелю у своїх номерах, мене зовсім не обходить.

– А мене обходить, – підвищив голос поліцейський. – Погляньте на фотографію ще раз.

Бйоре подивився. Світлину, мабуть, було зроблено кілька років тому, бо на ній «той хлопець» виглядав значно молодшим. Молодий, безтурботний, очі веселі.