Розділ «Домовик»

— «На горі десь живе».[423]

— «Були якісь домовики, лазили по горі, по чердаках. Боялися люди».[424]

— «Мати моя небожка, бувало, каже — пушла на гору по пашу — о, вже там домовий спав: місце таке, кубло вилежане. Домовий в кожній хаті є, на гори десь».[425]

— «Сидит на горі у кождий хаті».[426]

— «Так як кіт, на горі сидить і домовик».[427]

— «На горі, кажуть, той домовик живе. А хоче — в хаті».[428]

— «Є, шо він на горі сидить, є, шо на покуті».[429]

— «Казали, шо він в комині або геть і в хаті живе. Все десь шелестить на горі чи в комині».[430]

— «Колись казали в нас — пуд піччу. [А] то на горі, боєлиса, то на горі сидить, каже. Домовик у кожній хаті є».[431]

— «В комині на горі сидить».[432]

— «Домовий в хати за комином на горі».[433]

— «Так кажуць стариє людзі, шо вон у комині живе».[434]

— «Домовий, кажуть, сидить в комині».[435]

— «Каже, він сидів зимою коло комина».[436]

У варіанті з домовиком — духом-збагачувачем — господар вільний переводити його з місця на місце: «Колись я навіть робила в кантóрі, робила ввечері годовий учот, то лазав той домовик. І лазає по драбині, і всьо… І не кіт, бо чути — взуте гониця. Я кажу до бугалтера: «Шо то такеє?» — «О, то ми сидимо з домовиком». Я кажу до бугалтера: «То ми йдьом, подивíмся, шо то таке». — «Тобі треба? Бачиш — поліз вже на гору. Подивився, шо ми ше є, і поліз на гору». За мінутку знов злазит… І здаєця — нема нея́кої людини, а стук чути. Не бачиш жодної людини, а стук чути по драбині. То дух чи шось. […] А він шо хоче виробляє, той домовик. Ми прóйдем врано — всі бумаги розкидані, всі пáпки порозкиджувані. А він, той дядько (господар домовика — В. Г.), був сторожом. Тоді вже голова колгоспу каже до того хазяїна, шо ти так зроби, шоб він звідси зник. «Я зроблю…» І забрав його. Певни, додому забрав. Ото таке чудо».[437]

Подекуди вважають, що домовик нібито має своє улюблене місце в хаті, яке не можна залежувати, інакше він буде душити, зганяти ту людину (зазвичай, хоча й не обов’язково, зганяє він гостей хати, які не є членами даної сім’ї):

— «Єслі ти ляжеш на його месці, до ти спать не будеш. А вун в кажной хаті єсть хазяїн».[438]

— «Бачила домового в хаті. […] Ну то я прішла, думаю: «Шо я там з дітя́м буду бояца?» Лéгла да й заснула. Чую — шо то таке важке на мінє? Так покіль дзіця лежало, то потіль нє, а сюди на ноги тако налéгло… Вішло із-пуд стєнкі. І чутнó, шо йде-йде, йде-йде. І спустілоса на долувку. Полежало трохи і пошло хатою — чутнó. Пошло хатою, походзіло… А тут кажут, шо то догори, то те… — не мона догорі лежать. І покіль дітя, то сюди воно не налéгло, а сюди — на ноги. А воно дітяті не те… І боюса я поворухнуца, шоб боком легти да дітя поворушить, шоб воно кричало. Я вже так лежала. То воно походіло, походіло по хаті. Обратно пришло і обратно лягає мені на ноги. І трохи полежало, спустілосо і тоді под стєнку пошло. Чутно, все чутно, як ото чоловєк. А до детей воно не буде касаца, потому шо янголеня — воно ничо не понимає ще».[439]

— «Чоловік льог на кроваті, а хата маленька, дак вона лягла приставила ’слона, і лавочку, і собі лягла. Каже, полежала — не можу неяк. Наче шось шародить, наче мене шось таке наче лоскоче. Не можу ніяк. Лежала-лежала, больш не чула. Коли, каже, оказалось — домовік. Вже там не лягаю. Як там не лягаю — нема його».[440]

— «Чоловік не прийшов з войни, а вона ж у свекров була, свекор і свекруха. І каже: «Я пóйду на хату спать. Бо хата одна, да жарко». А матка його каже: «Ти не будеш там спат. Побачиш. Іди». Вона пошла, послала, собі лягла коло лежака. Лягла. Коли штурхає: оступісь із цього мєсця. Мусила злазить. «Я ж казала, шо не йди, шо не будеш спать».[441]