Розділ «Домовик»

5. Просто запрошували домовика із собою без жодних ритуальних дій:

— «Як переселяюца в другу хату, то кажут на його: «Хазяїн мой, пашлі за мной». А як хазяїн пуйде в другý квартиру, а його покине, то вже він там шкодить».[645]

— «Я в больнóці чула: як входиш у хату, то треба його просить: «Домовик домовой, чи ти схочеш жить ізо мной?»[646]

Певні ритуальні дії, адресовані домовикові, треба було виконати й у новому помешканні. Під час входин господар, впускаючи на ніч у нову хату кота й півня, приказував: «Хазяїн-батюшка, хазяйка-матушка, корми, напувай, рукавичкой гладь, шоб усе добре велось!»[647] Побутували й інші варіанти:

— «Купила дом, увійшла, перехрестилась і кажу: «Ну, домовик, ти ж мене не займай, я з тобою буду ладити…»[648]

— «В хату нову то треба вечором перебиратиса. То моя свекруха казала, шо зайдіте і кажіте: «Добрий вечор, господар хати, дозвольте в хату поселитися» (три рази). І на покуті положити хлібину на рушнику і цукерков чи праніков на стіл. То на один куточок на покуті — хліб, а на другий — цукерков чи праніков. Хлібина та не начатая переночує, а тоді з’їдали. Куру поперед себе пускали. Ті праніки, то не викидали ні свиням, нічо, а тіко на другий день давали пташкам, шоб подзьобáли. […] Казав ше мій дід чи прадід, шо домовик любить тепло. Він завжди чи за піччю, чи пуд піччю, отаке. Його нихто не бачив. Я скільки знаю, — і в моєї баби, і в матер, — то вони все про домовика добрим словом обзивалис. То він в кажний хати має бути. То як хозяєва переселяюця, то і він йде з їми».[649]

— «Сестра казала, шо треба сказати: «Хадзяїну, приймай гостей у хату», — і вони переселилися, і добре було все».[650]

Запрошування домовика на нове помешкання було дуже бажаним, про що свідчить така бувальщина: «Виходила замуж за другого, і вона свого домовика там не оставила, де жила, і його сюди не забрала. Вон сам прийшов, і розсердився на її, шо вона даже в своїй хаті не ночувала. («А як забирали?» — В. Г.) Ну, як кудись ідеш сам, то кажеш: «Ходім уже зі мною» або «Оставайсь собі з богом і живи». А вона не забрала і, каже, як лягаю спать, часов в дев’ять-десять як начне вже стукать, шаркать ложками — коси на голові встають. А потом приводила бабок — шептали, обсипали відуном хату, і ще й священним відуном, на Маковея святили».[651]

У наш час до відомостей про домовика ставляться переважно скептично: «Але хто його бачив, того домовика? То тілько така легенда йде, от як ото ті відьми, і русалки, і всяке таке».[652] Водночас донині притаманна українцям віра в те, що як комусь «не ведеться» — то ніби «домовик не прияє в хати».[653] Показовим, зокрема, можна вважати повір’я зі Славутщини: «Як построїм хату і як нема домовика, то нема й життя. Він в кожній хаті повинен бути».[654]