Розділ «Домовик»

— «Батьки тримали риже, то і я тримаю риже. Чорне, кажуть, слабувати буде».[552]

— «В менé і коти чорні не тримаюцця при дворі, і худоба не трималася. Воно не йде по двору, понімаєш? Незлюбив, мо’, домовик».[553]

— «Думовик. […] Воно — як худóбина. Воно може бути і собака, і кіт, і яка-небудь пташка, — то яке воно на цвєт, таку худобу купляють […] то вона ведеця».[554]

— «Домовий, кажуть, такий, як кіт, в віді кота, масті такої сірої. І треба який домовик, таку худобу брати, то така рука ведеця».[555]

— «То колись так казали: який домувик (шоб пубачити домувика, якого цвєту: чи рабий, чи чорний) — то держати таку корову, і то тоді дуже добре її гудувати, який думувик, і буде вестися».[556]

Вірили, що неправильний вибір масті худоби спричиняв невдоволення домовика: «До мастє треба брать — який хазяїн, така і корова, бо домовіку не понравіца».[557]

Тварин, яких мучив домовик, міняли на худобу іншої масті або здійснювали обряд «перекуплення»: «Шо ж рабить? Каня купів: жолоб — мокра каняка. За ніч вимучить на нєт — не по хлеву. Каже: возьміть перепрадайте. От пришла так, а як перепрадать? Ворожка каже. Матка питає вже. А вони кажуть: «Знаєте шо? Напечіть булочок, і м’їлкі гроши, по п’ять копійок, ото ж калишнєє, таке м’єдниє, шоб було у ту булочку, а тоді будете єсти, дак усім давайте. Хто прийде — винесе — каму вона попаде вже, та булочка». Як та булочка попаде хазяїну — хазяїн бере вже цю каняку, купляє у того. А може, камусь і чужому попаде. До тоже те вже, шоб перепрадать, до тоді вже так за тиє вже гроши, беруть якась полою, а гроши — в пелєну, і тоді беруть, виводить уже батько з хлева, а ця людина, шо шо це вже ж гроши… Дак попалось матці. Дак мама уже взяла ціє гроши, да вже батьку дає гроши — заплатила. Та перепродай, а тоді пошов конь. А то не любів домовік! Мусили перепродать: батьку не йде на руку вон, а матці пашло… В подолку гроши, батька бере веровочку, каня віводить, а мати вже бере платить гроші, і перекупили, перетарговали — пошло».[558]

Обереги від домовика. Якщо виникала потреба захиститися від негативних чи ворожих дій домовика, висвячували хату, творили молитву, використовували різні церковні атрибути:

— «Є домовики. То душить, то за ноги бере. А потім ми образú поставили, хату посвятили, і не було. Це недобре цеє».[559]

— «Шось там ходит по хаті, стукає, човпе, як в кого, борони Боже, є. То ж після того свє́тять хатó».[560]

— «Нечистий в хати не должен бути, в свячений хаті, де людина Богу молиться».[561]

— «Як ето десь непорадки, шось не ведеця, то ето називали домовий. Він може буть і в хаті, і на хаті, і де хоч може буть. То звали батюшóк да висвятювали хату».[562]

Освячені предмети використовували під час входин у нову хату: «Як на вхощинах кладеця, шоб все було добре, то він ни має приступу».[563] Характерним було й обсипання хати освяченим маком-«відуном» («видюком», «самосієм»), подекуди практикували обкурювання оселі «страхополохом» (чортополохом) чи яким-небудь ядучим димом, наприклад із підпалених риб’ячих нутрощів.

На Камінь-Каширщині, щоб домовик не «приступив», у кутку коло ліжка ставили осикового прута, що виріс за рік: «Гуворять, шо єсть вун у кожной хати, то треба становити всику, такого, шо виросте за рік, прута. У кутку кала ліжка, то вже вун ни пудийде. Од домовика, шоб домовик не пудийшов. То лихоє».[564]

Згідно з матеріалами Василя Доманицького, у Рівненському повіті по святвечірній трапезі господар обходив обійстя з горщиком куті й малював крейдою хрести по всіх надвірних стінах, «щоб одвадити домових і усяку нечисть».[565]

На Малинщині намагалися «відкупитися» від домовика, супроводжуючи свої дії певним замовлянням: «Домовиче-домовиче, добрий чоловіче, я тебе прошу-благаю: на тибі хліба, сіль і гроші, будь для мене хороший». Це треба казать в хаті, як вже він оказуєця. І кидать копійки на всі чотири сторони. Він оказуєця, як його чимось розсердити. І собакою, і всяко».[566]

«Чужого» домовика засилали «за три межі»: «Смотра який домовий попадає. А може, чужий прийде до менé і буде башкалити, то я його зашлю за три меже: «Іди за три меже… Домовий, не ходи, до двора не доходь, у двір не заходь, понад вєкнами не ходи, і як ти не мєй, іди собє за три меже». Ходять, можуть заблудитися, а як його послати за три меже, то він знайде собі дорогу. То чужий шкоду робіт — корову пугає, спат не дає. Як котік такий: ходит, ляже, засне… А якшо чужий, то воно таке, як звірука: летит, боїця, шо ти будеш його бити».[567]

Засилання «за три межі» — своєрідне відчуження домовика-приблуди від свого домашнього простору — базується на уявленні, що демонологічні персонажі не можуть порушити умовного кордону між світами людей і «не людей»: чи то водної перепони, чи дороги, чи будь-якої межі, яку окреслила людина.

Дієвим способом захисту вважали переставляння хати на інше місце. Зокрема, у В. Кравченка знаходимо оповідку про те, як домовик-антипко задушив хлопця, що переночував у накуреній свяченою вербою хаті. Після другого підкурювання домовик запалив хату. Перестав виявляти себе лише після того, як її переставили.[568] Про те, що хату треба переставляти, ідеться й у розповіді зі Славутщини: «Оставив батько синові хату, і той син там ночує. Коли чує — трах-трах-трах! — на горі летять солом’яники, летить усе… Каже: «Тату, я там жити не буду». — «Ай ти дурний!» [Але] йому так він сказав, шо ти прийми хату, бо то його місце».[569] Так само можна було переставити й хлів: «Як умирав знахур, то казав, аби тоти хліви і хороми перенесли в инше місце, бо там буде ходити той злий».[570]

Якщо домовик мучив худобу, у хліві коло порога чіпляли вбитих ворону чи сороку, газети, а над дверми чи до стіни навпроти дверей прибивали дзеркальце: