Розділ «Домовик»

— «[Для домовика] ставили воду на постройці високо, ставили там якусь продукцію — меду трошки, а ні — воску».[589]

— «Підкормляють його: якусь там їжу, трошки хліба там, картоплю, сала кусок — на чердак, на стелю, бо це домовік. Як для себе, так і для його».[590]

8. На горищі чи покуті для домовика клали цукерки, ставили кашу:

— «То в тому углу, де образки стоять, можна якісь канфєти класти. Каші наварить йому».[591]

— «Постоянно старші люди за домовика… Ну, шо є він в каждий хати да шо треба його ублажити, треба канхвєти шоколадні по углах положити їму в хаті де на горі».[592]

9. Нерідко «годували» домовика, якщо вже починав виявляти себе:

— «Ну то кажуть, шо то домовик у хаті кожной є. В кожній хаті вон. Ну. То добре, як в хаті домовик. Ставіли [їсти йому]. Є — шо на вокно поставлять, тако в углу. На столє поставлять: то хлєба, то води положать. Ото як шось приснилося чи як почуєш шось таке, то… Може, з тиждень [стояло] чи більше…»[593]

— «Йому… ну як… давали: канфєт ставили, мулоко наливали в блюдечко, задобрували, шоб він… Якшо він бешкетував, якшо злився, як шось там перекидав по горі, по хаті, то треба, каже, було задобрити».[594]

На Коростенщині, якщо домовик виявляв невдоволення, кидали «наóдліг» на «верх», на «хату» (горище) шматок того хліба, з яким входили до нової хати: «Як входила я в хату, построїлись ми: дєд став на порозі, і я стала. Я Матер Божу взяла, рушничком убматала, а дєд хлєб у нову хусточку взяв. І я на порозі стаю да кажу: «В нову хату йду. За собою щастя й таланти несу. На штирох углах анголи стоят, а на трох окнах анголи сидят. А я з Божою Матерою — в порозі. Не пускаю злому дороги. Дай мінє, Господи, в цьой хати здоров’я набуть і добра нажить, і весело, щасливо в парі дожиті, і весело, щасливо деті подружиті». Так. І цей хлєб не треба никуда. Шоб держать цей хлєб. О. І цей хлєб, я корови гоню і з цим вузликом йду. І заре вон у менé — сколько год, і зара ше цей хлєб у менé є. А клала я його на каглý, на комин туди, де топіца, у той хаті. І так — шоб я чула, шоб шо в менé бушовало у хаті, то б я цей хлєб, мені треба, за цей хлєб — наóдліг тако кинуть аж на верх, на хату. Не на кришу, а на чердак кинути да сказати: «Домовику-домовику, на твою плату, да вийди з моє хати». Але я николи ничого не чула. Все тихо було».[595]

Якщо переходили жити в нове помешкання (неважливо — передавали при цьому хату іншим господарям чи покидали пусткою), у старій оселі лишали стіл, а на столі — хліб та сіль для «перейми»:[596]«Ну то обізатєльно треба, шоб остававса хлібец і суль. Кажуть — для домовика. То ж всьо равно в хаті остаєтца якесь наслідство Господнє. Ікони оставляли».[597]

Архаїчним способом протидії домовикові є застосування грубої, нецензурної лексики, проте зазвичай «домовика просет із хлєбом»: «Лягла я спат. […] Чую — ляпає. Це в дверах ото. […] Да бушує і бушує. А батько війшов да як загне на йогó матом: «Шо тобє там невігодно, розтаку твою мать!» Люди ж ідуть із хлєбом да просет, а вон загнув мата — од тих пор перестало».[598]

Годування домовика на Поліссі іноді постає доволі буденним явищем: йому належала певна частка, як і будь-якому членові сім’ї. В інших же випадках — годівля з четверга на п’ятницю чи на Багату кутю — маємо виразну вказівку на ритуалізоване пошанування померлих: повсюдно в Україні вважають, що на Багату кутю вони приходять до живих на вечерю; по п’ятницях же спорадично побутує заборона білити хату та підмазувати піч, щоб не зашкодити душам.

Майже кожна поліська господиня пом’ятає, що колись «у кучці», «у ямці в печі все ставили воду, щоб була тепла». Зазвичай цього з домовиком не пов’язували, використовуючи таку воду для буденних потреб. Водночас подекуди вода (і чистий рушник) призначалися саме йому:

— «А це наче ж мені ше якась була придибашка з тим домовиком… Раз пхнув. Як упала, я думала, шо вбілась. Каже на мене [чоловік]: «А ти под пєчку воду ставіла?» — «Ні». — «А рушник висить?» А вон в мене буде вісєть? Так: той хлопець устав, як-небудь руки помочив, за того рушника — втерс. А єм же треба (чоловікові й синові — В. Г.), шоб чистий рушник. […] Дак може він через те мене і пхнув. Тоді вже стала воду ставить пуд п’єч і рушника в’єшать на гвоздику коло печі. Чистенького. І просту воду, шоб вмився да обтерся».[599]

— «В кучку ставили воду і рушничок, шоб помився і ’бтерся, те зле».[600]

Умови співжиття з домовиком передбачають його годування і в уявленнях волинян. Водночас волинський матеріал дещо відрізняється від поліського. Найчастіше на Волині для домовика на горищі ставили несолену страву, зазвичай пшоняну кашу:

— «Казали, тре[ба] класти на гору їсти йому».[601]

— «Домовика мають такі, як то казали колись, богачі. Вони мали домовика, шоб їм добре все велося. І гроші, і все. Вони навіть годували його. Все, шо варили, то давали. Колись люди старі так розказували, старіші за мене, шо годували його так. На гору виносили».[602]

На Кам’янка-Бужчині подекуди стверджували, що несолену страву потрібно ставити аж під гребінь даху: «Він помагає, але йому тре[ба] догодити: солоного не давати їсти і на час дати їсти. На горý в кáпиці ставили».[603] На Старокостянтинівщині їжу для домовика залишали на горищі біля комина.[604]

На Горохівщині записано бувальщину, яка яскраво змальовує наслідки недотримання зазначеної умови: «Тут було в Стремільче таке саме діло, шо вмер хазяїн. Ну, прийшли сусіди, день сидять коло мерця. От віхор раз зірвався в хаті і двері одчинив і того мерця перекинув на землю. І хазяйка вбігає, каже: «Ціхо, ціхо, хоть нікому не кажіть!» — до тих жінок, шо сиділи. А ті жінки кажуть: «Як так, шо нікому не сказати?» А вона не годувала того домовика. Не дала їсти, а він чекав їсти. Через те зло зробив, перекинув».[605]