Розділ «Упир»

— «Був чоловік, і помер. І так говорили люди, шо він опир. І то раз… ну, то сходóлисі люди на посидінки. І приходьи… навіть мій сусіда прийшов, це правда (хіба би брехав). Прийшов і каже: «Йой, таке дурне за него говорьи, що він такий і такий, — нічо’ нема, ади, вмер, як усі, закопали, і нічо’ нема». А сковородка на кухні жарилася зі шквáрками — як та сковородка злітає — їму на голову як гýпне… І відтогди ніхто не приходóв і нічого не говорив про него. І тогди взє´ли осикові кóлички, відкопали, забили трунву осиковими коликами, віко прибили. І все. То це правда».[2203]

Здатністю «ходити» по смерті наділяють не лише упирів. Зокрема, у В. Гнатюка подано оповідку із с. Мшанець про те, як мерлець ще цілий рік їздив кіньми до корчми пити горілку.[2204] «Ходити» можуть, по суті, усі, хто має «знання» чи зв’язок із чортом; самогубці, безпірно чи раптово померлі; поховані з порушенням ритуалу; ті, хто за чимось жалкував, хто не віддав чи кому не віддали боргу, хто пообіцяв, що «ходитиме». Повсюди в Україні поширені оповідки й бувальщини про те, як мати до сорока днів по смерті приходила годувати, переповивати чи розчісувати дитину:

— «Ми як ішли до Гошева, малі, то просилися до чоловіка на ніч. А він каже: «Я би вас приймив, але в мене жінка вмерла, в’на вночи приходит. То прийде, діти чеше, у печи палит, баніки кладе, всьо, і зникає».[2205]

— «Знаю, шо колись, це маленька дитина сі лишила, і мама вмерла. І мама приходóла плекати дитину. І все дитина вночи попісцé, і вони чуют, як дитина сце, і цілий день дитина спит. А відтак увечір чоловік каже: «Я таки присвічý, хочу видіти, шо то є». І він приклав горщик, і під горщик свічечку, і вона лиш до хати, дитина починає сцати, а він війнєв той горщик, а вона каже: «Була би я цілóй рік вам дитину плекала, а тепер бисте знали, шо я бірше не прóйду». І бірше не приходóла. А чи то правда була чи неправда? Так розказували».[2206]

— «Мати вмерлá. І ходила дитині грудь давати. Взєти свічку, запалити і накрити макітрою. Коли вона прийде до теї дитини, дає грудь, і все… І хутчій ту макітру одхопóли. І вона вже як пушла з хати, і брє´знула дверми, пушла на горý— то шо булó на тий горі — то все поскидала, і вже біш не прийшла».[2207]

— «Дед казав, шо як ше був об’єжчиком, а лєса були великі, то вмерла жінка в одного чоловіка, а тоді стала ходити діти колихати. Натопить у печі да миє їх… Ну, а він їхав десь увечері да й зазирнув. А вона як вискочила — десь хат через десяток вивтікав. А вона: «Догадавси, шо втік — я б тобі показала, як зазирати!» І до того доходилась, шо не знає чоловік, шо робити: рве коси, і розчісує, й миє. Ну, тут, в Полідаровці, був якийсь Півень, і заклинав. Привезли його, він якогось осикового колка витесав да — в могилі ото дірка — забив. То ж хіба вона ходила? То нечистий вліз в неї і ходив. Хіба ж вона з своїми дітьми так би обращалася?»[2208]

Не менш часто розповідають, як померлий чоловік (іноді упир) приходив до дружини. У такому разі зверталися або до священика, щоб зробив відправу, або до «ворожбитів». Іноді сіяли позад себе пшеницею, іноді забивали покійному на гробі три ножі, а іноді, як й у випадку з упирями, розкопували гріб, відтинали покійному голову й запихали йому між ніг. Померлого чоловіка, окрім того, можна було відвадити, указавши йому на абсурдність появи серед живих:

— «Приходив, десь дванадцята година. А вона сидить тче. І він питає: «Ти чого тчеш?» А вона: «А ти чого приходиш?» І він більше не приходив. То дідко».[2209]

— «Я чула таке, що помер чоловік, та й приходóв до жінки, та й лігав у ліжко. Ну та й так шо в’на вже сі радила людий, та й священика. І так він щоночи приходóв до хати. А потім сказали їй купити зеркало та й гребінь, і сісти, й чесатисі, і що вона має казати, — він в дванадцікій годині все приходóв. І в’на так сіла, й розплеласі, і чесаласі перед зеркалом. І він прийшов і каже: «Куда ти сі збираєш?» Вона каже: «До шлюбу». А він каже: «Не пора тобі до шлюбу йти». А вона каже: «Як не пора мені до шлюбу йти, так не пора тобі, мертвóму, до мене, живої, ходити». І він як луснув двéрми, як звіялисі вітрó, та й так, що вже більше не приходóв».[2210]

— «Казали, шо приходóв чоловік до жінки і лігав коло неї, вона чула, шо лежєв коло неї. Казали, шо хтось їй нарадив, аби вона в дзеркалі зав’єзувала сі у фустку. І як він прийдé, спитає її: «Ти куда збирайсь сі?» А вона аби сказала: «На вісіллє´». — «До кого?» А вона каже, шо той, шо вмер, із мертвов женить сі. А він каже: «Я ше таке не чув, аби мертвóй з мертвóв женив сі». А вона каже: «А я не чула таке, аби мертвóй до живої приходóв». Отаке я чула. І каже, шо більше він не приходóв. Уночó, в пíвночи».[2211]

— «А мені ше Олюся Оража розказувала, шо Марися Савчукова казала, бо то її чоловіка утопили в кирниці, шо він ходив та й ходив до неї, та й каже: «Лягає такий студений коло мене, та й, — каже, — коли [чую] — він так дрова рубає, коло ковби, а на рано піду брати — та нема». Та й приходив, а вона сі Паливоді кривдувала, шо не дає їй спокою чоловік, шо приходе мертвий. А він каже: «Він доти буде ходити, поки ти не найдеш собі другого». А ше якийсь (то по войні було) за молоком такий ходив войсковий, і вона його приймила на ніч, і він (утопленик — Л. О.) як прийшов, як подивився, шо є другий, як гримнув дверми — і більше не приходив. І каже, шо відтак її здибає Паливода і питає: «Як, Марисю, приходе ще чи нє?» — «Нє, не приходе». — «То будеш видіти, шо буде з тим, шо був». І відтак того (військового — Л. О.) вбили у Глибівці. Що той (утопленик — Л. О.) того, шо коло неї спав, звів».[2212]

— «Колись чоловік умер і до жінки все вночó приходóв, душив. До Іванчучки, баби. То шо був опир. То вона, каже, убираласі так, як молода йде до шлюбу, сідала за сків, а він прийшов та й каже: «Гей, я не видів ше, аби стара вбираласі». А вона каже: «А я не виділа, аби мертвóй до живих ходив». То він тако як злапáв її за руку, то вже вона вмерла, і тако була плямка. Йой, та вона тікала, вона навіть у селі ночувала, і до неї йшли ночувати, бо боялась, і то не виділи, лиш вона. Шось, відай, таке казали, шо якісь кілки [забивали в могилу], але шо…»[2213]

— «То казали, шо то упир і шо має двоє серців — то одне вмирає, а одно ще жиє. То ше колись казали, шо вмер чоловік та й до жінки дуже ходив, мертвий, та вона вже сі кожному кривдувала, шо мертвий до неї приходе, а їй порадили, аби вона сі убрала якби молода і вділа макітру на голову, а він як прийде та й каже: «Ти де так сі вбрала?» — а вона казала, шо до шлюбу. «З ким?» — «З братом». — «А ти де таке виділа, аби сестра з братом до шлюбу йшла?» А вона каже: «А ти де таке видів, аби мертвий до живої ходив?» Та й він як гримнув дверима, та вже більше не приходив».[2214]

На Поліссі назву упир повністю замінює назва знахур. По смерті знахарі нібито поводилися так само, як упирі, то й чинили з ними так, як з упирями:

— «Колись мой батько росказував, шо мертвії ходили. Вмре, в обшем, оті знахури, шо всячину знають. Особенно ті, шо од коров знають, якийсь спор… І казав батько: в нас такий був, Байко, казали, вмер вун і начав ходить. Дак оце ополудень, так часа в четире він уже приходить, іде вун шкоду робить. То ходив пожже, пожже, а тоді вже давай раньше ходить. Сало, каже, їсть, аж цицьки такії робить, подсисає (сало на зиму засолювали). Ну, а потім находилися такії люди, шо заклинали їх. Брали такого осикового кулка, знали, які слова казать. Як забували, які слова, то забивали того кулка. І, каже, так реве в землі… Падає тоді так на могилу і кляне його там, заклинає, шоб не ходив бульш».[2215]

Остерігатися варто було будь-кого з категорії тих, що «ходять»: «Мертвóй може потє´ти. Потинає якóсь, та ги припаражóвує, та ги мову умкне».[2216]

Загалом бувальщини й оповідки про упирів донині доволі популярні в багатьох українських селах. На завершення наведемо одну з них, зафіксовану на Богородчанщині: «Мамин тато був одинак. Ну та й оженивсі вже був. Ну а дідо був опирь. Татів тато. Ніби дідів тато. Опирь був. Ну та й тогди оженивсі, та й вмерла баба, жінка його. А вже мамин тато сі оженив тáкой. Вже мама бýли великі. А то бýли дві хати через сіни, великі хатó. Бо то бýли богачі, та й дві хати мали, та й коморó — через сіни. Ну та й тоди каже син: «Тату, та женіцці, що будéте сами сидіти? А то якась колись з долу хотіла йти, одовиці. Та й женіт сі і женіт. Та й мені будé ліпше — поможете мені діти бавити та й коло хати». Та й сі ґідо оженив. Оженив — взєв собі ту відьму, ґанджибуру якусь. Взєв він тоту відьму, та й прийшлосі косити (а ґідо корóви тримав собі, а мамин тато — собі), а ґідо тоди — весь город косити. Той каже: «Тату, шо ж ти таке робиш? Як весь город косити? Ну а я де маю сі діти? Та я думав, шо ти тато, шо ти мені поможеш, та в мене діти є вже». (Та й дітей бýло вже багато — мама, та й вуйко, та й тета… п’єтеро бýло вже тоди.) А він: «Та пішов ти так і так…» А мамин тато тоди бере кісє та його кісєтем. А вона прилетіла собі, а він її кісєтем. «А ви пішли мені тутка, та я думав, шо ви люди», — та й сі побили. І вона зробила з тим дідом, шо мамин тато, мама не мали сім років худоби. Аж сім років як минуло, аж тоди худоба… То так, каже, робліт по горах, бо колись лише по горах робили, там ліси рубали, гроші зароблєли. Та й зароб’їт, каже, купліт корову — лиш догори ногами перевернеці, і здохне, і всьо. Купліт телє — догори ногами перевернеці… І так сім років бідили без худоби. А у неї був сир, масло. Бахурó óзьмут— то комора бýла, піднíмут підвалóну, а то стояло таке бигами в неї масло, сир, а они собі óзьмут і тáки бéрґают по цілíм городі той сир, як вона не видит. Їсти не їли, лиш бéрґалися тим. А потому вже наостанку, вже сім років, вже сі не гнівала, казала: «Нá молока…» В душу не лізло то молоко. Ніхто не брав. В неї молока так, як в хмари.

Ну і збираєсі мамина мама на вісіллє´. А баба заслабла. Той дідо каже: «Мóя баба слаба — храпит». А мамина мама вже тоди каже: «Та я піду та й корову відою». (Бо вона не давала доєти корову по цілóй чєс.) — «Е, вона ще сама відоє». Відоїла корову, вілізла на піч та й храпит. Храпит та й храпит— пішла баба на вісіллє´. На вісіллю´ там, а дідо приходе: «Ходи-ходи, бо баба вмерла». Та й пішли бабу споріднувáли. А то бýла ще татова сестра. У Розсівні вона жóла, Парані. Та й, каже, тогди впоріднували, та й хлопи (бо то колись хлопи помагали, зібрали, вмити треба бýло, та й так) пішли до тої хати до ґіда та й сидєт та й куріт. А там мертвець у хаті, а дідо віліз на піч спати. А тота сестра Парані запалила у хаті (то в печó палилосі, і каглó такі бýли, затикали надворí кáглу, внучі мали, не бýло шубрíв). Та й каже: «Я затикаю кáглу, а дідо гуворе з бабов мертвов на печи. Та й каже: «Ціхо будь, ціхо, бо Парані кáглу затикає». А вона з тов кáглов та аж до тої хати залéтіла, каже: «Йой, дідо з бабов онде гуворе мертвéю!» — «Ти, Параню дурна, як то?!» — «Та гуворе! Казав: ’би ціхо бýла, бо Парані кáглу затикає. Бігме Божий!» — «Ти, Параню, дурна! Ти що, скрутиласі?» Входіт до хати: «Діду, шо то ви говорили?» — «Ай, мені щось сі снило. Та й снилосі — та й снилосі. Зробили мене дурнов — ну та най бýде…» Ховають бабу — дідо цілює бабу. Як поцілював бабу — так лише впав. Дідо. Захаркотів, і упав, і всьо вже… Бабу — на цвинтар, а там вже сі гóстили троха ввечір. Віходе Парані надвір, а баба отак — в вікно дивитсі, за дідом. А дідо лежит, слабий вже, але ще доходит, ще не так. В вікно дивитсі. (А то колись вбірали молодій, бо я сі ще віддавала, то не бýло вельóнів, а був такий білий фартýх, тутка рантýх з крамщнó такий робили, отак довго, і міртов, і квіткáми так плéли, і так вінéць був, і теті стончкó, і той так рантýх клали, такий рантýх був по коліно. А як вже вмираїш, та й тобі той рантýх ше тримали вісíвний, та й так клали той рантух. Так бабу ще в рантухý поховали). Вона каже: «Та баба під вікном одé стояла та й сі дивила, в рантухý». — «Ти, Параню, здуріла чи нє?» — «Та, бíгме, правда». Та й тоди другої днини дідо вмер. Вмер, та кажут, шо рік ходили. Рік ходили дві свóні. То, ка’ут, виділа м на свóї очи. До полудні— нє. А з полудні — йдут дві свóні в зáгороду і так рьóхкают, але, каже, такі жовті, нє такі, як свóні звикли, але жовті, мертвí свині. Нічо’ не казали. Ні до них хати не йшли, лише у їх хаті. То так цілý ніч лýскают. Там якась скрині, то ж там бýло всьо. Так догори ногами всьо перевертают, лускают. А по опівночи вже тихо. Ну і знов посправлєют там удень той кýфер, ще щось — знов на другий… Колись, каже, бере мóя мама граблі, і дитину тримає на руці. А дідо — на платві на тій хаті. Бо то через сіни дві хати. А дідо на платві отак лежит. Мама (мамина мама) каже, шо я виджу, але беру граблі та й: «Лежиш отамечка — деревій…» А дитина каже: «Мамо, та бий діда г’абйома, г’абйома бий!» Вони ся обернули та й пішли, ка’ут, та й так. Та й каже, шо таке виділи. Ну а у рік сі минýло то, так якби позамітáв. То казали, шо то опирь та й відьма. Шо вони обоє зійшлисі.

Ну і вже тато сі оженили, та й привéли лошє за собов. Каже — догори ногами лошє перевéрнет в стайні, і всьо. Кождий каже — то недобре місце. Недобре та й недобре. Та й тоди наймили тóлоку та й перенесли на півґрунта».[2217]

Варто додати, що нині, розповідаючи про відьом та упирів, люди здебільшого зазначають, що то «давно було предавно, зара[з] такого нема», «то були відьми, дійсно були, а теперка, може, й нема», «може, і зараз є, просто менше, бо колись то ледь не в кожній хаті». Привертає увагу те, що про своїх односельців-упирів нерідко пригадують без надмірної емоційності, як про звичну складову життя й побуту. Так, цих істот остерігалися, сторонилися, намагалися не дати жодного приводу для образи (а упирі нібито легко ображаються), проте за потреби в них же шукали й «ради» від інших «непростих» чи упирів-мерців. Так само як «необхідне зло» сприймали й відьом, хоча загалом їхня характеристика майже винятково негативна.