Розділ «Упир»

Худоба начебто відчуває упиря й намагається навзаєм зашкодити йому: «Опирь, то це якийсь такий є роджéний. В нас тут був такий чоловік, то казали, шо він опирь. Він мав хвіст чи шо. Він якийсь такий був… він як до худоби подививсь, то недобре. Ну, а в нас була така корова, шо била його, не любила. Як взяла його раз на роги, то кинула в локацію (зарослі акації — В. Г.), була би вбила. Бо він опирь, то вона його не любила».[2162]

До упиря зверталися, щоб за певну винагороду зробив комусь «на зле». Водночас його ж таки просили, щоб «дав ради від злого» (бо хоч він і «з’язаний зі злим духом, але він дає і людям раду»). Упирів боялися відьми й ворожилі, бо ті були сильніші; упир також міг прогнати годованця, зарадити від інших напастей:

— «То є такі упирі, шо добре роблят, а є — шо й погане. Є такі, і такі. Добре робит, шо дає ради. А погане — шо я йому заплатив, і він так зробив, шо там тому худоба поздихала».[2163]

— «То такі, шо давали ради від всього злого, то називали упирі. То такі бýли, таки на третім селі був упирь: як шо ся таке стало дома нездале, то йшли ради давати до нього. […] За нього хіба добре казали, він зле нич не робив».[2164]

— «Годованець, Федьо, він може набідокурити добре. Може і худобу зметати. Від нього ся дуже трудно спáсти. Якшо с предки давно вигодували його. А як хтось його, може, нагнав на вашу хату чи на мою, то можна — йдуть до такого — називаєтьсі — упиря. То є люди — має там на хребті трошки того, таке во… То називаєця упир».[2165]

Як і «ворожильники», відьмаки, помирають упирі важко й не без участі «нечистого»: «Їден, кажут, такий случай, шо тоже мав двоє серці, то його кіт чорний задусив, як вмирав. На грудях сів».[2166]

По смерті упиря, як і будь-якого чародійника, відбувалися певні зміни в природі: «Коли лупир чи лупіриця вмирали, в хаті нічого не діялося, тільки на вулиці ставала пітьма, вітер, шо хати валяє, дощ падав, грім був або ше шось таке, шо з хати вийти не можна».[2167]

У труні, як і за життя, упирі дуже червоні на виду: «То упирь в трувні червоний був».[2168] У могилі вони не розкладаються й лежать долілиць. Коли ж упир лежить горілиць, то покривало з нього буває стягнене, на людей він дивиться з-під руки й може навіть палити в домовині люльку.[2169]

Завдяки наявності другого життєвого начала упирі, як повсюдно вважають, можуть «ходити» після смерті (часом, наприклад, у подобі жаби):

— «То він не може вмерéти».[2170]

— «То як має дві серці чи шось ворожит, то буде ходити».[2171]

— «Лупирі — то те, шо вмерло і по смертí ходило».[2172]

— «Лупóрь — то як вмре, та ходит ше пó смерті».[2173]

— «То хіба померлий ходит, якшо він мав з тим діло, з тими сатанами».[2174]

Іноді такі походеньки мотивують тим, що упиря «земля не приймає»: «Казали, шо його похоронити дуже трудно, шо його землє не принімає, того упиря. Ну, він що зробити може: як поховають, то він встає, то він буде ходити тобі по подвір’ю, буде робити збитки, якшо ти шось неправильно там сі з ним поведеш».[2175] Зафіксовано й уявлення, що мертвий упир сам не може ходити, тож його носить на спині живий.[2176]

Характерним для різних регіонів України є вірування, що смерть упиря призводить до ще кількох похоронів, а то й моровиці. Щоб запобігти цьому, зв’язували небіжчикові ноги й руки принесеною з лісу між мізинними пальцями на нозі ожиною, клали йому під язик гачки з дроту, у п’яти забивали голки чи товчене скло, одразу після виносу тіла в підвалину на «вуглі» забивали цвяха, біля порогу чи у воротях клали сокиру, посипали за труною маком-«дикунцьом»:

— «Як людина померла, то шоб більше ніхто не вмирав, то б’ют цвєк у підвалину. Знадвору або в хаті, але переважно в хаті, де плінтус. Куди понесли на цвинтар, то в той бік і б’ють».[2177]

— «Опирі, як вмер опир, та й за ним уже багато людий вмирає. Отут жив такий чоловік, то казали, шо він два серці мав. То раз умер, а потому другий раз вмирав. Як вінесут, то зразу в ýгол б’ют цвєк, шоб більш ніхто з тої хати не вмирав. В горішній угол. В підвалину. Знадвору».[2178]

Упирі нібито мають право ходити по смерті сім літ. Уночі вони встають із могил і бродять по світу, аж доки не заспівають півні. Нерідко бачили, як упирі опівночі під музичний супровід співають, плещуть у долоні й скачуть по межах.[2179] Можуть вони літати в повітрі або вилазити на могильні хрести, лякаючи перехожих.[2180] Показовою, зокрема, є така розповідь із Покуття: «Опир, то він народжує сі з хвостом, має хвостик. Вони не шкодили, але вони в чóмус собі… та’ як господарку в чíмос мали вищу, вже вести. Шо він вже має біше сил якихось таких, невидимих. Опир по смерти чи привиджує сі, чи вночи переходит — шос таке казали. Мама розказувала, шо в неї був брат. І він ходив у сусідне село до дівчини. Каже, нарешті він іде… по опíвночу, ну, засидів си, не ночував там в неї, але йшов додому (це не мóжна бýло, аби дес ночував хлопец в дівчини). І він іде попри цвинтар, віходит з цвинтарі чоловік і дає їму люльку закурити. (Це не брехнє´, це мóї мами рідний брат розказував.) І він з тов люльков іде, і лиш відійшов два кроки, три від того чоловіка, і перед ним з’явлєє сі кіт. Це вночó. Опíвніч. І той кіт іде суда поза село і до кернички туда. Це рімна цє дорога, і… він не йде суда, не навернув дудому, але той кіт веде їго, і він за тим котом іде. Він не міг навернути ніґде. І він за тим котом ішов, ішов, і дійшов аж до кіпцє якогос. Кіпец між Репужинціми і… навернув він не туда, де капличка, але навернув суда направо, шо ліс іде ше туда, до лісу великого. І там на той копец він сідає, і той кіт щезає, і він там до рáннє… сонце зійшло їму, на тім кіпци. Так шо він не спав, але йти не міг, нічо’. Він як сів, так він на тім кіпци… Ну а то теперка живо днина. І він дивицця, а він сидит на тім… а так він не пам’ятав, куда… Ну і він дивицця, а то не люлька, а кістка. З людини чи з кого бýла кістка, а не люлька. Кіпец — то на граници. Такий кіпец насóпали, і там слупóк, і це була границя: то Репужинці, а це Далешеве».[2181]

Однак найстрашніші упирі тим, що заходять у хати й нападають на сонних людей, особливо на немовлят, висмоктуючи їхню кров[2182] або й поїдаючи.[2183] В оселю вони проникають крізь вікна та двері, якщо ті не перехрестити перед спочинком, і лишаються на ніч. Коли люди поснуть, упир вмощується на груди своєї жертви, припадає губами до серця й висмоктує гарячу кров. Губи в упиря роздуті від ссання, а язик подібний до гадючого жала. Ним він робить невеличкий отвір у тілі, витягує кров, а потім засмоктує рану так, що не видно сліду. Вірили, що найкраща жертва для упиря — та людина, котра чхнула, а їй ніхто не сказав «На здоров’я!».[2184] Якщо уві сні чути, що хтось гукає, ні в якому разі не можна обзиватися, навіть якщо це голос добре знайомого чи родича. Одні кажуть, що це так кличе Смерть, інші ж вважають, що так потинає упир: якщо обізвешся — помреш сам, не обізвешся — здохне корова.[2185]