Розділ «Хто і як готував Майдан. Файл № 1»

Тож кордон майбутньої владної фортеці — Антимайдану було визначено заздалегідь, так само, як і склад її захисників.

Але під час Майдану, що б там хто не казав, важливу роль відіграли політики. А як готувалися вони до майбутньої Революції?

Тут уже не варто лізти до Інтернету за інформацією. Бо ми прекрасно пам'ятаємо, як восени 2012-го голосували на виборах до Верховної Ради. Вони завершилися тоді сенсаційно — націоналістична партія ВО «Свобода» отримала більше десяти відсотків голосів, а до того ще й перемогла у тринадцяти одномандатних округах. Результатом стала фракція у тридцять вісім депутатів, очолена Олегом Тягнибоком, і навіть крісло віце-спікера отримав представник «Свободи» Руслан Кошулинський.

Олег Тягнибок: «Ніхто — ані регіонали, ні наші тодішні партнери — не вірили, що ми — люди ідеї. Їхнє бачення „Свободи“: „грамотні пацани“, які знайшли свою політичну нішу, свої голоси, і так само, як ті експлуатують питання Сходу, російської мови, так і „Свобода“ знайшла свою тему, отримала дивіденди у вигляді мандатів. А тепер із ними можна „рєшать вопроси“. Вони вважали нас за подібних собі».

Рекомендувати читачам Олега Тягнибока навряд чи треба. Його політична біографія почалася ще під час Революції на граніті, а на Майдан він прийшов уже не тільки провідником націоналістичної партії ВО «Свобода», а й головою відповідної фракції українського парламенту.

З Олегом ми познайомилися на початку 2000-х під час одного з політичних телешоу. Пам'ятаємо, що вразили тоді його габарити — чесно кажучи, нам не занадто часто доводиться під час спілкування задирати голову догори.

А після виборів ми помітили, що чоловіча частина фракції «Свободи» підібралася під кшталт лідера. Ні, не всі вони були високими на зріст, але разом нагадували регбійну команду. Як результат — у Раді припинилися нарешті побиття меншості і почалося справжнє чоловіче протистояння.

Олег Тягнибок: «У Рибака постійно були збори керівників фракцій. Позицію влади ретранслювали переважно через Єфремова або Симоненка. Єфремов казав: „Що ти собі дозволяєш? Ти хто такий? У нас 200 людей, ми вас знесемо“. Будь ласка, але треба врахувати, що біля трибуни маленький майданчик, там 200 людей не поміститься, максимум — 15 на 15 чи 20 на 20, Фермопільский прохід. Треба було показати, що регіонали, хоч і домінують кількісно, але не будуть домінувати фізично. Після перших сутичок питання було зняте — вони зрозуміли, що бійки закінчуються перемогою „Свободи“, а за нами вершки перемоги згрібали УДАР і „Батьківщина“. Плюс наша психологічна атака криками: „українська!“. Статистика: у нашому скликанні вчетверо зросло вживання української мови у ВР. Так, були вперті — Царьов, Колесніченко та інші. Фізично було непросто кричати. Коли шість хвилин виступає — кричати, та не просто кричати, а у ритм стукати кулаком по столу, хай хтось спробує, а часом траплялося й по два такі виступи поспіль — регіонали і комуністи. Було кумедно, коли Янукович роздав свій звіт — 700 — 800 сторінок, що з ним робити? Лупити по стільниці! Звук був ще той. До нас потім підходили, просили: ви можете не кричати, я хочу добру ініціативу для народу озвучити. Ми казали: ні, хай тобі напишуть промову українською, тоді виступай. „Батьківщина“ з УДАРом вимушені були підлаштовуватися до вимог „Свободи“. Частина „Батьківщини“ кричала з нами, навіть голосувала разом».

Що ж, досвід бійок депутатам придався на Майдані не раз. Але, крім бійок, ми ще добре пам'ятаємо постійні блокування трибуни. Однак для того, щоб згадати докладніше, доведеться усе-таки понишпорити в Інтернеті.

Зазираємо у новини тих часів і бачимо основну тему — перехід з опозиційних фракцій до більшості та депутати-перебіжчики, яких називали «тушками». Влада перекуповувала депутатів, навіть особливо не ховаючись. «Усе має свою ціну» — любили повторювати тоді політтехнологи. І найвідомішим випадком «тушкування» стала відмова батька і сина Табалових із «Батьківщини» писати заяви про вступ до фракції.

«У певний момент, коли ці два депутати заходили до сесійної зали, представники опозиції із криками „Тушок геть!“ кинулися до дверей і виштовхали їх із приміщення. Табалових так і не пропустили до сесійної зали. Опозиціонери блокували усі двері, в які вони намагалися зайти».

(УП, 12.12.2012)

Олег Тягнибок: «Сесія почалася з Табалових, ми одразу дали реакцію. Ми, звісно, мали змогу цього не робити, бо це не наші „тушки“, але ми мали показати, як треба поводитися. Ми не хотіли бути парламентськими поліцейськими, але... Мені добрі люди дали інформацію, що з нашими депутатами теж працюють із питань „тушкування“, і що є двоє, які гарантовано погодяться. Не сказали, хто конкретно, проте інформація була надійною. Ми зібралися всією фракцією, подивилися одне одному в очі і сказали: якщо хтось зрадить, будемо руки-ноги ламати у прямому і переносному значенні. На цьому питання було закрите. І за весь час каденції „Свобода“ була єдиною фракцією без „тушок“».

Суспільство, якому на всі заставки цинічно розповідали, що «все має свою ціну», на власні очі побачило, що продається не все. Це стало своєрідним щепленням на майбутнє.

Другою хітовою темою парламентських репортажів було «кнопкодавство». Провладні депутати розділилися тоді на дві частини: одні робили власний бізнес, а тому до Ради не ходили, інші ж заробляли тим, що сиділи в Раді і голосували кількома картками та ще й не на свій вибір, а корячись команді диригента — депутата Чечетова. Таким чином, замість 450 кнопок у сесійній залі працювала одна — родом з Банкової. Саме там вирішували, які закони приймати, а які — ні.

Тут ми залучимо ще одного свідка від «Свободи» — Андрія Мохника, заступника Тягнибока з політичних питань і народного депутата.

Андрій Мохник: «На початку, у січні 13-го, ми заблокували трибуну з вимогою персонального голосування, і вже спливав термін у 30 днів, протягом яких Верховна Рада не може розпочати роботу, а значить, має бути розпущена. Ініціатором блокування був Кличко, він сказав, що йдемо до кінця. Ми підтримали. Регіонали шукали можливості розблокувати, вели перемовини з іншими фракціями опозиції, врешті під якимось приводом ударівці трибуну розблокували. Але після того Партія регіонів почала зганяти людей, щоб голосували. Єфремов просився-молився, казав, що не може забезпечити двісті депутатів — хтось вийшов, хтось поїхав. А ми відповідали: ваші проблеми. В результаті у квітні регіонали з комуністами сховалися на Банковій. Це кричуще порушення регламенту, однак вони забарикадувалися, щоб не допустити опозицію».

Верховна Рада пізніше, у часи Майдану, відзначилась ідіотичними диктаторськими законами, проголосованими провладними депутатами врукопашну. Саме після цього протестанти взялися до шин і коктейлів Молотова. Але згодом Рада зробила значно важливішу справу — забезпечила легітимний перехід президентської влади і цим самим гарантувала міжнародне визнання законності Революції. І якби не загартованість та людський авторитет опозиційних депутатів, навряд чи їм вдалося б після втечі Януковича зібрати у Раді більшість.

Нас часто підводить звичка зосереджуватися на Києві. Тому дим від покришок на київському Майдані частенько, образно кажучи, застеляє події попередніх років, але якщо поговорити з їхніми безпосередніми учасниками, на поверхню спливають цікавезні речі. Взяти хоч би Одесу, якій зрештою випало зіграти ключову роль у провалі проекту «Новоросія» 2014-го. Попри те, що Одеса — наша мала батьківщина, для себе ми її заново відкрили ще за 5 років до Майдану, коли приїхали на виступ і побачили перед собою кількасот глядачів — погодьтеся, що це виглядало приємним сюрпризом. Але зазвичай подібні сюрпризи бувають результатом великої роботи конкретних людей. Тому надамо слово керівнику одеської «Свободи» Павлові Кириленку.

Павло Кириленко: «В Одесі 21 грудня 2012 року був штурм мерії. Тоді міський голова Костусєв вирішив наступити українцям на горло, на цінності та принципи і перейменувати вулицю Івана та Юрія Лип. І саме через це відбувся штурм. Крім „Свободи“, прийшли підприємці з різних ринків, незадоволені рішеннями ради. Мерія оточила себе парканом, поставила „тітушок“, охоронців, які не пускали навіть мене, депутата Верховної Ради. Ми пішли напролом, зламали двері, кримінальна справа й досі тягнеться. А 2013-й увесь пройшов під символом Революції. І в Києві намагалися зайти у міськраду, і в інших містах. Україна жила напередодні революційних подій. КМДА штурмували кожну сесію».