Розділ «Не все так сумно. Не файл»

(Народний оглядач, 08.12.2013)

Брати Капранови: «8 грудня, коли на Бессарабці впав Ленін, ми, як завжди, були на Майдані вночі — без участі у Самообороні, а просто самі по собі, як раніше казали — самопасами. Гуляли Хрещатиком від Європейської до Прорізної і назад, якщо були якісь нагальні роботи — підключались, як ні — просто вели розмови з товаришами. Тієї ночі чергували в компанії друга — кінорежисера Михайла Іллєнка. Зробили кілька звичних кіл і вирішили піти подивитися на свіже ленінове падло. Ніч, за межами барикад безлюдно, і лише від Бессарабки чується якийсь тихий стукіт — молоді майданівці товчуть гранітну статую вождя світового пролетаріату на сувеніри. Підходимо до порожнього постамента і раптом чуємо звук сирени. А що у ті часи означала сирена? Звісно, небезпеку, наліт „Беркута“ чи якихось інших тварин. Нас троє, неподалік на туші Ілліча з двійко хлопців із молотками. Ну, вони — люди молоді і в разі чого встигнуть утекти. І ми розуміємо, що незабаром в Інтернеті можна буде прочитати повідомлення, що двох письменників та режисера заарештовано за підозрою у поваленні історичної пам'ятки. Тікати — начебто поки немає через що. Але тривожні думки зростають із кожним черговим воланням сирени. Сині вогники виїздять на Бессарабку, і стає видно, що це — „швидка допомога“. Від серця відступило. А машина тим часом гальмує, заїздить на тротуар і паркується побіля порожнього постамента від Леніна. Ми озираємося навкруги, шукаючи, до кого ж її викликали. Бригада лікарів виходить із машини і діловим кроком зі своїми валізками починає підніматися сходами до нас. Михайло Іллєнко дивиться на них, потім на поваленого та понівеченого Ілліча і раптом спокійно зауважує:

— Якщо ви до нього, то вже пізно.

Почувши це, лікарі зупиняються, дивляться на нас, на гранітне тіло, розпростерте на клумбі, потім мовчки обертаються на 180 градусів, ідуть до машини, сідають та їдуть собі геть.

Ми й досі не розуміємо, що це було — хіба якийсь дотепник і справді викликав бригаду до Леніна, зорієнтувавшись на слова Тягнибока про „прикре самогубство“».

«Під Джанкоєм озброєні люди зупинили й обшукали поїзд Київ — Сімферополь».

(Ракурс, 14.03.2014)

Рустем Аблятіф: «Одного разу ми їхали на Київ, то дорогою зупиняли потяг, обшукували. Ахтему Чийгозу підкинули наркотики. Він розповідав: „Заходить перевірка, шукає у купе і не може знайти. А ми вже знайшли пакет абсолютно випадково, підняли полицю — о, лежить. Провідника покликали: забирай своїми руками. Самі не торкалися. Він забрав. Приходить перевірка — вони ж знають, де він поклав, а там немає. Дзвонять — ти де поклав? Він їм: а там уже нема“».

«Усі протестувальники звільнені з-під варти, та справи проти них не закрито».

(УП, 14.02.2014)

Кирило Дороленко: «Вранці суд вирішує мене випускати під домашній арешт, вирішили, що я нормальний хлопчик. Кажуть, що браслетик поставлять і додому. А браслетики вже ставлять не СБУшники, а мусора. Перший ставлять — ламається, другий — ламається, третій так само. Вони кажуть: „Ти такий активіст, що на тобі все ламається. Давай, ми тебе самі відвеземо додому“. Я їм дорогою розповідаю про Майдан. Вони кажуть: „Нам ліньки везти тебе додому, пішки дійдеш?“. — „Дійду“. — „Даєш слово?“. — „Даю.“ Іду додому спокійно, нікуди не тікаю, приходжу, роздягаюся. За годину-дві дзвонить слідак: „Ти де?“. Я кажу: „Вдома, я ж обіцяв“. Він: „Капець, нам тут СБУшники наштовхали: як ми тебе випустили без браслета, без наружки, без нічого“. Бо менти не розуміли, хто я. Прибігає слідак, каже: „Мене зараз звільнять, будь ласка, давай я тобі повішу браслет!“. Я кажу: „Та вішай. Я ж дав слово“. У нього очі квадратні, він уперше бачить людину, яка тримає слово. Він каже: „А можна тоді я тобі зранку повішу браслет, бо зараз браслета немає. Тільки не тікай, будь ласка. Мене СБУшники вб'ють“. Кажу: можна. Він зранку приїхав, поставив мені той браслет. Браслет постійно спрацьовував, мусора приїздили. Я далі так і сидів на домашньому арешті, до мене цілий день було паломництво — з 9-ї ранку до 1-ї ночі постійно люди, ми говоримо. Наприкінці лютого подзвонили менти — ми вам браслет знімемо. Бо вже всі перемогли, а я досі під арештом.

До речі, ноутбук, той, що мені підкинули, із планом Запорізької АЕС, мені повернули. Я кажу: це не мій, а вони: це тобі буде компенсація. Але він довго не протримався — вкрали. Так що і на цьому я не нажився».

«Штаб національного спротиву заявляє, що всі затримані бійці внутрішніх військ МВС України звільнені, і вимагає звільнити затриманих активістів».

(УП, 21.02.2014)

Дмитро Ярош: «Сиджу у штабі, коли прибігають хлопці: там наших полонених штурмують. Я зірвався, виходжу до автобуса, в якому вевешники сидять, що їх узяв „Правий сектор“, а навкруги люди — якісь мами поприходили, родичі, всі галасують: випустіть дітей. Нічого собі діти — солдати, які нас мочили! Але автобус оточений, натовп чималенький. І тут з'являється Порошенко, починає щось говорити про те, що українці єдині, міліція з народом і всяке таке. Ну, думаю, усе одно доведеться випускати. Вивели всіх на вулицю, я став першим, за мною вевешники колоною, руки на плечі переднього, щоб ніхто не відстав у натовпі. І пішли. То Порошенко й досі, коли мене зустріне, каже: пам'ятаєш, як ми з тобою дітей рятували?».

«200 делегатам Першого всеукраїнського форуму Євромайданів у Харкові довелося працювати в умовах суворої конспірації. Через загрозу провокацій організатори заздалегідь не повідомляли місце проведення зборів. Кілька годин усі їздили Харковом з одного приміщення до іншого, оскільки всі власники восьми різних приміщень, з якими були попередні домовленості про оренду, з різних причин відмовили».

(Вікіпедія «Репресії проти Євромайдану»)

Брати Капранови: «Форум Євромайданів у Харкові запам'ятався усім учасникам — ми й досі періодично зустрічаємо їх у регіонах. І всі пам'ятають перші сутички з „тітушками“, а точніше — харківським „Оплотом“, бійцівським клубом, який після Революції став основою збройних сил терористів Донбасу. Ми потрапили в оточення цих хлопців одразу після приїзду до Харкова, під час реєстрації. Оплотівці заблокували машинами вхід до штабу Форуму і натовпом стояли на тротуарі. Керівник „Оплоту“ Жилін особисто керував бійцями і вчепився до Єгора Соболева, тоді ще просто відомого громадського активіста. Вони почали сперечатися про Майдан, владу й таке інше, дискусія ставала все небезпечнішою — єдине, що рятувало Єгора, — це вроджена інтелігентність, завдяки якій він не помічав відвертого глузування з боку Жиліна, а якщо помічав, то реагував зовсім не так, як розраховували оплотівці, котрі оточили співрозмовників щільною стіною. Ситуація класична — розмова відмінника з шайкою гопників, яка рано чи пізно має перейти у побиття. Ми зрозуміли, що треба рятувати Єгора, і пішли до нього. Оскільки хлопці ми не маленькі і маємо спортивне минуле, пройти через лаву оплотівців вдалося досить легко — бійці відчувають, коли варто відійти. Взявши Соболева у кліщі з двох боків, ми вивели його із зони зіткнення, дорогою пояснивши, що всі дискусії треба закривати — адже ці люди тут зовсім не для розмов. Але щойно Єгор відійшов до автобуса, до нас підвалило з десяток оплотівців. На вигляд — шпана, але їх більше. Ми напружились. І тоді один з них підійшов до нас впритул і тихо, щоб не чув Жилін, запитав: „А можна з вами сфотографуватися?“».

«Зі шпиля над скляним куполом Верховної Ради зрізали радянську зірку. Це відбулося на доручення заступника голови Ради Руслана Кошулинського».

(УП, 25.02.2014)