Розділ «Звідки взявся «Правий сектор». Файл № 9»

І чим, скажіть, будь ласка, така організація може привабити вболівальників? Тим, що має досвід бійок із міліцією? Коли ж і як сталося, що українські націоналісти і футбольні ультрас настільки зблизилися?

Костянтин Василець: «У нас завжди були контакти з фанами, молодь приходила до одеської „Свободи“ через футбольні кола, бо це — субкультура, яка потребує дій, вони шукають організацію, яка буде відповідати їхнім запитам. Фанати — люди з характером, із послідовними діями, і саме з такими організаціями вони й хочуть мати справу. В Одесі була й проросійська фанатська організація. Але тут є великий внесок Максима Чайки, який почав пропагувати серед фанатів українську ідею і тягнув людей на наш бік. У 2008-2009 роках це протистояння досягло загострення. У Чайки була своя група, у них постійно відбувалися сутички з проросійськими силами, під час однієї такої бійки він і загинув у квітні 2009-го. Сам Чайка не був у жодній партії, мав громадський рух „Січ“, працював із фанатами. Коли він загинув, мені було 15 років, я ще навчався у школі, і це вбивство змусило мене розбиратись у тому, що відбувається навколо. Тоді я почав цікавитись історією, політикою, потім звернув увагу на націоналізм. Смерть Максима справила на мене неймовірне враження — чому в незалежній Україні вбивають українця? А потім приходить міліція, нас зганяють у зали і пояснюють, як погано бути націоналістом, як погано виходити на вуличні акції».

А от і пресове повідомлення тих часів.

«В Одесі скоєно напад на двох активістів патріотичної громадської організації „Січ“. У результаті нападу групи проросійських бойовиків від ножових поранень загинув студент одного з навчальних закладів, активіст „Січі“ Максим Чайка».

(УП, 18.04.2009)

Дмитро Ярош: «Зв'язки налагоджувалися роками, хлопці-вболівальники спілкувалися з ультрасами, хлопці, які займалися вишколами, були у різних таборах різних організацій, а їх проходило десятки різних ґатунків, і там увесь час ішло перемішування особового складу і вимальовувалися люди, які налаштовані найреволюційніше, — я не люблю слова „радикал“. Бо йдеться про революційні зміни в державі, а не просто про бажання радикальних дій. Так і вимальовувався кістяк, який потім став „Правим сектором“ — це була робота не одного року».

І справді. Якщо замислитися, то вболівальники є переконаними патріотами своєї команди, міста і країни. І доводять це не тільки кулаками, а й тим, що пропагують національну символіку, особливо коли йдеться про збірну країни. Ну і ще у такий спосіб:

«Ультрас київського „Динамо“ заявляють про формування загонів самооборони для захисту Києва від „тітушок“. „Ми виходимо за киян, за наше місто, за нашу країну, за нашу честь“, — повідомляє соціальна сторінка руху київських ультрас».

(Champion.com.ua, 21.01.2014)

До речі, попри таку свою бойову біографію, «Правий сектор» на початках Євромайдану був переважно агітаційним і дискусійним майданчиком, далеким від сцени як територіально, так і ідеологічно. Однак досвід силових протистоянь дуже швидко визначив його подальшу роль.

Дмитро Ярош: «Атмосфера Майдану була дволика — з одного боку, революційне піднесення, з іншого — намагання деяких політиків спустити все у каналізацію. Ми намагалися не допустити цього, але без протиборства, щоб не роз'єднати майданівський рух, бо люди були різні — і ліберали, і радикали, і демократи, їх треба було об'єднувати, а не кричати, як Пилип з конопель, контраверсійні гасла. Після побиття студентів ми на Михайлівській почали запис добровольців, вишкіл людей. До мене прибігали: ви не провокуйте! Комбат Чорний хлопців тоді тренував — трубки пластикові, ті, що для опалення, у руках, вони ними махали. Нас багато знімали телеканали, але мало хто показував — інформаційне поле було заблоковане».

Пізніше такі тренування відбувалися на Майдані, зокрема побіля будинку Укоопспілки, і кожен охочий міг побачити їх на власні очі.

Дмитро Ярош: «Коли 1 грудня організовували Самооборону Майдану, стояли умовні на той час барикади, на кожній з барикад на прохання Парубія, Левуса та інших керівників стояли наші хлопці, і саме ПС організовував перші сотні Самооборони, яка потім стала тим, чим вона стала. Ми офіційно входили до її складу, це була 23-тя сотня, але ми мали самостійність. Від центрального штабу нам якийсь період розподіляли продукти, медикаменти, але потім відпала необхідність, бо люди завдяки нашій пропаганді почали носити нам усе безпосередньо на 5-й поверх Профспілок, до нашого штабу, вони вже орієнтувалися на нас. Тоді ж понесли гроші, що було дуже важливо. У нас був цілий центр, який усе рахував, звітував, забезпечував прозорість та колегіальність, і досі до ПС немає жодних претензій по грошах. У період до 19 січня ми розповсюдили тисячі й тисячі листівок на Майдані, в інших містах, підготували об'єднані структури в регіонах. Ми готували мобілізаційний ресурс, розуміючи, що або треба йти ва-банк, або ми втратимо державу».

Отут і настав переламний момент усього Майдану — штурм міліцейських кордонів на вулиці Грушевського у Києві. Барикада з палаючих автобусів, коктейлі Молотова і перші запалені шини. А приводом для цього стало прийняття Верховною Радою так званих законів про диктатуру, які різко загострили ситуацію у країні.

Дмитро Ярош: «Я думаю, Банкова — просто дурні. Не думаю, що це була якась гра, щось свідоме. Вони переконали себе, що всесильні, думали, що з українцями можна зіграти у піддавки, що можна все вирішити, купивши частину еліти. Коли проголосували закони, ми зрозуміли, що це шанс революціонізувати ситуацію, почали готуватися до революціонізації на Майдані. Я говорив з усіма можливими політиками: Кличком, Парубієм та іншими, і говорили ми про революційні дії. Врешті 18-го ми зустрілись увечері з Парубієм та іншими керівниками Самооборони. Я сказав, що на завтра плануються великі акції, будемо робити заходи дуже революційного характеру. Бо за настроєм Самооборони бачив, що все у глухому куті і що відступати нема куди. Кажу Парубію: Андрію, дай мені сотню Самооборони додатково, і ми зможемо пободатися, можна зробити прорив, далеко, звісно, не пройдемо, але ситуацію можна змінити. Я дякую, що він дав не одну, а дві сотні, вони закрили нам фланги, а наші штурмові групи запалили автобуси і пройшли вперед. Хоча насправді першим на Грушу пішов Автомайдан, це треба визнати. Ми все робили легітимно та законно — ми реалізовували право на повстання, закріплене у Статуті ООН. Усе відповідає міжнародному законодавству, і це стало центром кристалізації революційних сил. Груша стала символічною, а символізм у революції має особливе значення.

ПС став детонатором, а далі люди підходили, тягали бруківку, всі ми ж там були, всі бачили, це були славні часи, і вони підтвердили все, що писали ідеологи українського націоналізму, починаючи від Шевченка. Усе підтвердилось і почало розгортатися. Якби не реальні революційні процеси, що розпочалися на Грушевського, я певен, що Україну як незалежну державу ми на певний час втратили б, бо той уряд, що був, реально здавав усе — і всі ми це побачили потім. Я переконаний, що наші дії 19 січня були правильними. Якби ми не повстали, були б бидлом».

Провідник «Правого сектору» твердить, що першими в атаку на Грушевського пішли автомайданівці. І підтвердження його словам знайти зовсім не складно.

«19 січня на майдані Незалежності на Народне віче зібралися до 500 тисяч мітингувальників, обурених „диктаторськими законами“, прийнятими Верховною Радою 16 січня. Активісти чекали конкретних кроків від опозиції. Однак на вимогу Майдану назвати єдиного лідера Арсеній Яценюк заявив, що „Тут є лідер. Це український народ“. Потім один із лідерів Автомайдану Сергій Коба зі сцени закликав блокувати парламент».

(УП, 19.01.2014)

Або така цитата.