- Каменотеси!! - сполохано, як на пожежу, крикнув Кушнір і метнувся з сіней, як із огню.
Щур за ним як вихор.
Тікали скільки було духу, спотикалися, падали, губили калоші.
«Дз! дж!» - шуміло вслід їм каміння й печиння.
На заріччі, в другій частині села, де були порозкидані поміж скелями каменоломні, жили в чепурненьких міщанських хатках чорноокі парубки з італійськими прозваннями - каменярі, або каменотеси.
З давніх-давен, чи не з того саме часу, коли було сюди з великого міста винесено семінарію, між каменотесами й бурсаками не втихала ворожнеча, як водиться, за дівчат.
В пам’ятку бурсаків зберігалися згадки про гуртові наскоки однієї сторони на другу, про окремих героїв як і з того, так і з другого боку; зберігалися, поетизувалися і передавались з одного семінарського покоління в друге, як священні бурсацькі саги.
Тепер був саме той час, коли після деякого замирення починали знову виявлятися перші іскри ворогування.
Всі казали, що батава буде, та ще й незабаром.
Дожидали тільки зачіпки.
- Гей-гей, до гурту - наших б’ють! - Покотився по селу бентежний згук на війну. По улицях, по хатах, де гуляли бурсаки, швидко бігали, як тіні, гонці. Стріваючи по дорозі товаришів, вони нашвидку щось їм казали, а ті зразу, навіть не прощаючись, кидали своїх дівчат; кидали й бігли кудись за старий семінарський сад, туди, де він виходив глухим своїм краєм у поле.
А там під старим барканом коло маленької, забитої гвіздками хвірточки з саду, виблискуючи на місяці оксамитовими околишами семінарських кашкетів, стояла, як із землі виросла, бурсацька громада.
Раду радили. До гурту підходили все нові тіні. Дехто з їх питав крайнього, про що йдеться.
- Щура каменотеси побили! - нашвидку оповідав запитаний і знову повертав голову до гурту.
В центрі кола стояли старші бурсаки, як молоді дуби. Один поміж ними, уславлений бунтарник Терпило, колесом випинав могучу грудину з розстібнутого пальта і казав промову.
Переказавши всі кривди, що їх в останні місяці чинили каменотеси бурсакам, він почав розповідати про те, що трапилось недавно з Щуром.
- Товариші! Що ж це буде далі? - гримів він наостанку.- Нас кривдять, нас б’ють поодинці, у нас дівчат одбивають, а ми будемо мовчати? Та нам незабаром за браму не можна буде вийти, не то до дівчини куди піти погуляти! Що ж це ми - рук не маємо?
- На той бік! На той бік! - грізно залунали голоси. В повітрі замахали кулаки, зашуміла в когось у руках папліска.
Незабаром уся громада з гуком і з галасом вирушила в похід.
Де вони йшли - скрізь тріщали тини й загати - бурсаки ламали собі кілля та дрюччя.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Оповідання» автора Васильченко С.В на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ОКСАНА“ на сторінці 9. Приємного читання.