Розділ «НА РОЗКОШІ»

І

Край села - чепурненька, нова, бідна хатка в маленькому подвір’ї; за двором - грядка городу, а далі - рівний степ. За хатою - маленький, молодий вишняк.

По двору порається господар - запалений та закурений. Випряг коня, затяг плуга, походив по двору, прибираючи все до місця, далі потягнувся і став коло тину. Постояв трохи, послухав чогось, підвівши голову, далі підступив ближче й схилився на тин.

- Панасе! Йди вже, а то діти поснуть... та й куліш прохолоне! - гукнула з порога молодиця. Потім помалу підійшла до чоловіка.- Чого ти слухаєш тут, Панасе? - привітно й цікаво спитала вона, кутаючи плечі в хустку.

- Чуєш? - кивнув Панас головою в той бік, де за яром манячив панський густий сад, обнесений мережаним та мальованим штахетом.

- А що? - стала прислухатись молодиця.

- Соловей...

- О... я ще сьогодні вдосвіта чула,- промовила жінка. Далі схилилась на тин поруч із чоловіком, щільно притулилась до його плечем і стала слухати.

Зразу з її обличчя спливли, мов водою змиті, хатні невсипущі клопоти, а в очах замість буденної турботи, засяяло на хвилину щось дівоче, жартовливе.

- А знаєш, що я скажу тобі,- промовив з опаскою Панас,- це - наш.

- Е, ні! - не згоджувалась молодиця.- Наш прилітає пізніше, коли вже вишні одцвітуть. Та в цього й мова не така,- додала вона, прислухаючись до солов’я,- наш, пестунчик, тихенький, співає - як у сопілочку грає, ніжно, тендітно, а це бач, який горлатий!

- Отже, завіряю, що це наш! - уперто стояв чоловік.- Ти прислухайся краще.

Замовкли обоє, слухають.

Соловей двічі задирливо тьохнув і, не переводячи духу, зашабарчав щось довге-довге.

Здавалось, крутив швидко срібними та золотими голками, виплітаючи ніжне, тонке, як паутина, мереживо, заплутане, довге та хитре. От-от, здається, увірве нитку, зіб’ється - так ні! - викрутить-таки, виведе кінці, ще й радо-весело тьохне наостанку, мов засміється. Далеко й лунко оддавався голос солов’я, і бриніла в йому пиха й погорда пестуна й улюбленця густого та буйного парку. Проте і чоловік, і жінка вчували в йому привичним ухом знакомі трелі і впізнавали гутірку свого давнього приятеля, сусіду-співуна.

- Гм... А може, й наш,- не вірить уже собі жінка.

- Та наш! - з легеньким жалем завіряє Панас.- Я його де хоч пізнаю. В панському саду просторіше, то й голос оддається дужче.

- Ах ти ж, вражий соловейку,- шкодувала тихо молодиця.- Це, бач, викорчували старий вишнячок, а в молодняку не схотів... погордував...

- Вони вередливі, я тобі скажу, ці солов’ї.