Розділ «НА ЗОЛОТОМУ ЛОНІ»

Сяє сонце понад безлюдне поле - безлюдне, марне; будить, пригріває гарячим промінням. Дрібним дощем окропляє із запашних, як василькові кропила, волохатих хмарин. Геть-геть по ланах поростають, як зелені сади, як виногради, густі та чорні кропиви; темно зеленіють і ростуть-ростуть - як не гудуть.

Колючі будяки, в руку завтовшки, злючка дереза, кучеряві коров’яки - все тягнеться, випирається до золотого сонця, шумить буйною дібровою, отьмарює ясний світ.

А коло їх ніг трупом лежить жито, побите й потолочене; разом із синіми волошками щільно до землі свої золоті головки склало.

Скільки оком зглянуть - скрізь чорніють між рідкими стеблами голі лисини, і вітер в розпачу мордується по них, збиває куряву.

Не чути гомону, ніхто не співає ніде.

Край дороги стоїть старий буркун, високо висунув роз-кудрену голову, далеко оглядає лани та з ранку до ночі мовчки розхитує головою.

Гай-гай... гай-гай...

Захурчало в коров’яках, і звідти вибігла з божевільними очима задичавіла, бездомна свиня, спинилась перед чорним оксамитовим рядном, що прикривало з ніг до голови когось у житі. Рохнула з диким переполохом і, звернувши набік, подалась, плутаючись у стеблах, у бур’яні.

Немов хто кинув зразу велетенською лопатою землі й болота, і зашуміла вгору зграя чорного степового вороння, і галасливою чорною хмарою закрила сонце.

З-під єдвабного рядна одкрився сонний юнак.

Кинувся до нього сполоханий вітер, тіпає сірими полами, пошматованими рукавами, будить, не добудиться.

Ніби звірившись, що він не проснеться, з грудей його викотився, як жива пташина, зім’ятий листочок паперу, білого й ніжного, із золотими краєчками, дрібним писанням густо змереженого.

Без шелесту, соромливо кокетуючи, котиться біла пташина по трупу, тихо кружиться під нечутну музику в безжурному граціозному танку, одухотворена мереживом людської мислі, жива, химерна істота.

Осміхається, без згуку шамотить безліччю живих слів.

Дрібно, швидко: «Милий мій, моє щастя, мої й сльози! Як би тоді цілувала я тебе, твої уста, смагою запечені, яка б це була радість і щастя! Але я знаю, що ти, зморений і змучений, до останньої краплі вип’єш свою страдницьку чашу і, коли буде на те вища воля, складеш свою голову, як лицар і герой. Знай, мій коханий: коли навіки склепляться твої очі - навіки уста мої замкнуться до поцілунків; руки мої ніколи не здіймуться до обіймів і серце моє умре до кохання. Мій вірний, герою мій, єдиний мій, один на все життя! Я загашу тоді всі мої поривання, і коли буду мати сили без тебе жити у світі, то тільки...»

І котиться між бур’янами од стебла до стебла, припадає до кожного й, не питаючи, хто він і звідки, відразу починає розповідати довірчиво й інтимно:

«Милий мій, моє щастя, мої сльози!..»

Все одно і те ж, одно і те ж...

Будяк товстий, колючий похмуро, потайки вхопив її в свою колючу дубову лапу.