Розділ «Частина ІІ Княжич із Вишнівця»

Що ж з ним трапилося?!

Удар ратищем списа у спину обірвав сумбур думок: тепер настала черга Вишневецького. Підкоряючись охоронцям, він пішов уперед…

І лише наблизившись упритул до краю, зрозумів задум катів. Унизу, на відстані приблизно двох-трьох сажнів стіна вежі наїжачилася низкою гострих залізних гаків, схожих на котячі пазурі. Падаючи донизу плиском, П’ясецький налетів одразу ж на три з них і тепер корчився в передсмертних муках. Он яку підлу страту винайшли для них кляті бусурмани!!!

Гордо піднявши голову, Вишневецький швидко обернувся, щоб викрикнути останній прокльон в обличчя своїм катам… але діставши удар у груди, зірвався донизу. Нестерпний гострий біль вибухнув десь у правому підребер’ї, прошив його наскрізь до самої чубатої маківки, вистрілив в очі снопом іскор…

Князь знепритомнів.

Коли ж отямився, то виявив, що висить на гаку, встромленому в тіло десь біля печінки й надійно зачепленому за кілька нижніх ребер. Дійсно, зважаючи на все, помирати вони з П’ясецьким будуть довго й болісно – як, загалом, і сказано у хитро складеному вироку султанського суду!

Якби гаки перебували нижче, то падаючи на них, тіла приречених могли б розірватися, що спричинило б занадто швидку смерть; однак це явно не входило в наміри катів. До того ж, з низько закріпленого гака при бажанні можна зіскочити й хоча б спробувати втекти, зате із вмурованого високо не зіскочиш і не втечеш. А оскільки (судячи зі стану кам’яної кладки) гаки вмурували у фортечну стіну зовсім нещодавно – отже, до сьогоднішньої страти готувалися дуже ретельно, все попередньо розрахувавши до дріб’язків.

Цікаво, хто ж він – невідомий супостат, що настільки полум’яно бажає смерті князю Вишневецькому і шляхтичу П’ясецькому?..

Хто?!

Дмитро Іванович не знав напевно, розумів лише одне: такий супостат неодмінно повинен існувати!!! І зібравши воєдино ненависть до таємного свого мучителя, Вишневецький прогарчав крізь судомно стиснуті зуби:

– Будь ти проклятий на віки вічні!!! Не знати тобі ні добра, ані спокою ні на цьому світі, ані на тому!..

Невеличка фортеця між Стамбулом і Галатою, Османська імперія, 26 жовтня 1563 року.

– Щоб вас усіх розірвало, бусурмани, нехристі кляті!..

Роксолана нишком оглянула обличчя служників, що оточували її. Якщо хто й розумів крамольні промови страчуваного, то, принаймні, і виду не подавав, що розуміє хоча б одне-єдине слово.

– То що, отак і триває це неподобство?

– Так і триває, о хасекі!

– Невже з тих самих пір?..

– Саме так, о хасекі! Відтоді як нечестивого гяура відповідно до найвищого повеління скинули на вмуровані у фортечну стіну гаки, він висить там, зачепившись ребром, і без угаву кричить про щось.

– Про що ж він кричить?

Питання зависло у повітрі. Ну так, все зрозуміло: султанські служники, звісно ж, розуміють зміст крамольних промов приреченого на смерть, але повторити їх не наважуються, тому що тоді крамола злетить уже з їхніх власних вуст! А це – пряма смертельна загроза промовцеві…