Розділ «Частина ІІ Княжич із Вишнівця»

Тут саме повернувся загін парламентерів, висланих до гетьмана молдавських бояр Стефана Томжі. Очільник загону доповів, що облога Сучавського замку справді триває вже цілих три місяці, а запропонована князем Вишневецьким військова допомога в обмін на молдавський трон прийнята гетьманом Томжею з радістю. Більш того, гетьман Томжа вирішив особисто зустріти союзників і засвідчити їм свою повагу. Тому, знявши облогу із Сучавського замку, він уже вирушив назустріч польському війську.

«Що ж, удача сама пливе мені до рук!» – подумав Дмитро Іванович. Отже, незважаючи на несподіваний демарш Ляського й погане самопочуття (а стан князя Вишневецького погіршився настільки, що він не зміг сісти в сідло, тому далі його везли в критому візку), повертати назад негоже. Та й з чого б це?! Стефан Томжа готовий віддати йому трон… Ну й добре! Обійдеться справа без Ляського. Не одержить він свій Хотинський замок – ну що ж, сам винен!..

Не знав Вишневецький, що підозрілий молдавський гетьман Стефан Томжа вже вислав розвідку, щоб з’ясувати, хто це в Молдавію прийшов. Розвідники повернулися до свого гетьмана через два дні й доповіли, що ніякої польської армії немає, хіба що невеличкий козацький загін у кілька сотень людей, яким командує незрозуміло хто… Щоправда, за словами опитаних селян, армія раніше дійсно була, але от куди поділася – незрозуміло!

– То хто ж веде козацький загін? – спробував уточнити в очільника розвідників Стефан Томжа.

– Очільника у них не видно, хоча попереду загону рухається критий візок, у якому чи то хворий перебуває, чи поранений…

– А хто командував зниклою польською армією? – продовжував розпитувати молдавський гетьман.

– Як вдалося встановити, – воєвода Альбрехт Ляський і князь Дмитро Вишневецький.

– Князь Вишневецький, кажеш?.. А чи не він козацький загін веде?

– Ні, пане гетьмане! Загін без очільника, князя ми там не бачили.

– А може, це його у візку везуть?

– Якщо й Вишневецького везуть, то він поранений або хворий, отак виходить.

Зрозумівши, що ніякої польської армії немає, Стефан Томжа розлютився на брехню підступних поляків і вирішив напасти на козацький загін і розгромити його: нехай ці негідники знають, як це – брехати молдавському гетьманові!..

Тим часом, козаки вперто просувалися в глиб країни. Стан князя Вишневецького не поліпшувався, він як і раніше їхав лежачи в критому візку. Протягом декількох верст загін просувався вузьким гребенем пагорба, стежка по обидва боки обривалася крутими схилами, зарослими низеньким повзучим чагарником. Стояла нестерпна спека. Нарешті дорога розширилася, за її поворотом відкрився фортечний частокіл: то були Верчікани… Одразу погода почала псуватися, небо затягло хмарами, налетів різкий вітер, потім пішов дощ.

Як раптом налетіли молдовани! Усе сталося настільки раптово, що ряди козаків здригнулися. Скориставшись цим, а також своєю кількісною перевагою, нападники швидко оточили козацький загін. У відповідь козаки розгорнули вози обозу, зайняли кругову оборону й заходились відбивати атаку за атакою настільки вміло, що тепер уже атакуючі молдовани втратили первісну впевненість у легкій перемозі.

Кілька годин поспіль кровопролитна битва йшла на рівних, але не можна ж увесь час сидіти в обороні?! Окрім того, козакам потрібно було скласти план порятунку настільки несвоєчасно захворілого очільника…

І от Сироваренко, що уславився під час знаменитого штурму Іслам-Кермена, схилився до землі, спробував, чи достатньо висохла трава після дощу. На щастя, серпнева спека зробила свою справу… Тоді козак підпалив траву з навітряного боку, вогонь побіг по землі на молдован, мимоволі змушуючи їх відступати, до піднятого кінськими копитами пилу додався їдкий дим… Скориставшись цим прикриттям, частина козацького загону на чолі із Сироваренком вирвалася з кільця возів, несучи на рядні хворого князя. Козаки пірнули в лісові хащі й почали продиратися крізь густі зарості, керуючись самим лише внутрішнім інстинктом. Вояки Стефана Томжі, що переслідували їх, швидко відстали.

Козаки рвалися до Дністра: там був порятунок. Кілька разів натикалися на переслідувачів, але щоразу козакам вдавалося відбитися і йти майже без втрат. Зрештою, вони вдруге відірвалися від переслідувачів, пішовши ледь помітною стежкою в глиб великого болота.

Якби не хвороба Вишневецького, козаки вже давно були б на іншому березі Дністра й, зібравши підмогу, кинулися б назад, щоб допомогти основним силам, оточеним військом молдавських бояр. Час від часу опритомнюючи, князь благав козаків укрити його десь у малодоступному місці, а самим прориватися до Дністра: мовляв, він би пролежав в укритті кілька днів… Однак «степові лицарі» навідріз відмовлялися кинути свого очільника.

Втім, так чи інакше козакам потрібно було зважитися на якийсь інший план, бо, блукаючи лісами й болотами із хворим очільником на руках, вони втрачали дорогоцінний час…

– Ну що ж, князю, полеж тут, відпочинь, сил наберися. Тільки дивись: ані звуку!..