Розділ «Частина ІІ Княжич із Вишнівця»

– Це вже без мене… – скромно мовив Альбрехт.

– Стривай… Як це без тебе?! А хто мене вмовляв у цей похід відправитися?!

– Я вмовляв. Ну то й що?

– Стривай, пане Альбрехт… Ти говорив щось про Хотинський замок?

– Так, говорив…

– Ну, то одержиш ти свій замок, коли я на трон зійду! Ти мені віриш?

– Зрозуміло, вірю, князю!

– Ну, то у чім же річ?!

Ляський лише засмучено рукою махнув. Вирішивши, що його товариш просто втомився, а тому занадто раптово сп’янів усього лише від одного кубка вина, Вишневецький спокійно пішов спати, залишивши сумного Альбрехта наодинці із сумбурними думками.

Ранком князь прокинувся з нестерпним головним болем, від якого невпинно плуталися думки. До того ж усе його тіло набрякло, суглоби розпухнули – зовсім як узимку! Схоже, клята хвороба верталася знову…

Щоправда, тоді сам придворний медик Його величності сказав, що князя отруїли! І навіть засіб від отрути дав, що начебто подіяв… Але зараз же його не труїв ніхто?! Та й де це бачено, щоб тою самою отрутою!.. щоб двічі поспіль!..

Отже, це не отрута. Отже, навіть придворний медик може помилятися.

Прикро…

Вишневецький насилу вийшов з похідного намета й одразу на великий свій подив побачив, що Альбрехта Ляського й слід прохолонув! Але найголовніше: їхнє славетне воїнство дуже зменшилося – аж на три з половиною тисячі чоловік, яких польський король Сигізмунд ІІ Август віддав під командування воєводи Ляського.

Князь терміново викликав на нараду козацьких сотників, які прибули негайно.

– Де воєвода? Де його люди?

Це було перше, про що запитав Вишневецький. Усі мовчали, нарешті наважився відповісти Чалий – наймолодший із сотників:

– Пан Ляський наказали не будити вас, як ви з ним учора про те домовилися. Він разом зі своїми людьми відправився назад у Польщу доповісти королеві Сигізмунду про виконання покладеної на нього місії.

– Про яку домовленість йдеться?! Нічого не розумію… – здивувався Вишневецький.

Але козаки лише плечима знизували. Колись Вишневецький обговорював усі плани з ними, але після появи воєводи Ляського радився лише з ним одним. Звідки ж могли знати козаки, про що домовлялися двоє шляхтичів?! Обличчя старих воїнів були злими й напруженими, молоді ж весело всміхалися і жваво перемовлялися.