Розділ «Частина ІІ Княжич із Вишнівця»

– Так-так, хлопці, йдіть на наші землі, йдіть!.. Бог вам допоможе.

Отвір над його головою закрив величезний оберемок сіна, після чого ще якийсь час ззовні долинав шурхіт: козаки маскували місце, де сховали очільника. Далі все стихло.

Опинившись у стогу, Вишневецький почав згадувати, із чого почалося нинішнє божевілля. Але пам’ять чомусь затято не бажала підкорятися. Скільки не намагався князь зробити це, але нізащо не міг пригадати, на чому ґрунтувалася його залізна впевненість в успіху настільки ризикованої авантюри.

Тепер він розумів навіть, що й кримська, і молдавська землі перебувають у підданстві Османської імперії, тож будь-яка сутичка між ними буде розцінена Сулейманом Пишним як міжусобиця – з усіма наслідками для призвідника. А якби князеві Вишневецькому вдалося зайняти молдавський престол, то як би він, скажімо, обороняв свої рідні землі – той-таки маєток Вишнівець – від татарських набігів?! В очах султана це виглядало б як…

Ах, і чому він раніше не врахував цього?! З якого дива вважав, що вдасться швидко звільнити Молдавію від турецького підданства?..

Отже, зовсім нещодавно, чомусь не бажаючи дослухатись до голосу розуму, князь погнався за примарними мріями. І взагалі, увесь час молдавського походу був немовби туманом затягнутий, а мозок його немовби поринув у густу медяну патоку – це надзвичайно заважало мислити тверезо. Йому б почути голос розуму, повернутися додому, відпочити, підлікуватися… Адже амбіції – погані порадниці! Але в будь-якому разі, помилка була допущена, і тепер доводилось розплачуватися за неї.

Коли нічна імла відступила, а сонце освітило верхівки дерев, стало видно, що вони оточені.

– Здавайтеся! Вам нікуди подітись…

Але замість цього козаки героїчно ринулися в останній бій. Земля вкрилася трупами. Поранених було мало, однак і вони не бажали здаватися нізащо!.. Впоравшись із жменькою затятих вояків, Стефан Томжа звернувся до своїх солдатів:

– Де ж очільник? Щось його не видно ні серед мертвих, ані серед поранених…

– Може, його сховали? – припустив хтось.

– А де?

– Тут є два підходящі місця: або в болоті, що неподалік, або о-о-он на тім лузі, у якомусь стозі сіна.

Вирішивши спершу перевірити більш доступне місце, гетьман Томжа наказав розметати всі до єдиного стоги сіна.

– Ой, панове, не робіть цього! – запричитали підоспілі селяни, які побачили, що битва між молдавським військом і невеличким козацьким загоном завершилася. – Не чіпайте наше сіно, ми зараз самі покажемо, куди вони його сховали…

– Кого сховали?

– Та очільника свого! Вони його князем називали…

І селянин одвів солдатів на чолі зі Стефаном Томжею до заповітного стогу.

Наприкінці серпня 1563 року Дмитра Вишневецького й тих козаків, яких вдалося полонити, підступний Стефан Томжа кинув до в’язниці Сучавського замку (на той час його нарешті вдалося скорити). Через півтора місяця частину козаків відпустив, попередньо відрізавши їм носи, а частину відправив під надійним конвоєм у Стамбул, тим самим висловлюючи відданість і вірнопідданські почуття могутній Османській імперії, під владою якої перебували молдавські землі.

Після швидкого суду переважну більшість бранців відправили на галери. Дмитрові Вишневецькому (якого турецький лікар напоїв диво-ліками, що швидко перемогли болісну хворобу князя) і декільком його високопоставленим сподвижникам було запропоновано перейти на службу до повелителя правовірних. Зрозуміло, на найвигідніших умовах… Як і слід було чекати, усі до єдиного гордовито відмовилися.