Розділ «Частина ІІ Княжич із Вишнівця»

Почувши таке, Роксолана ледь помітно наморщила куточки губ. Збоку можна було подумати, немовби султанша чимсь незадоволена або навіть розгнівана. Насправді ж за цією гримасою хасекі намагалася сховати задоволену посмішку. Отже, високошляхетний князь сам же й заговорив про вищі сили? Ну що ж, подивимося, як недоречно згаданий Вседержитель зараз же, негайно зрадить свого вірного, але явно непутящого раба!

– А спробували ви, ледарі, перешкодити розбійникові ображати слух правовірних крамольними промовами?

– Як не спробувати! Зрозуміло, спробували засіб вірний, надійний… Спершу відтяли йому праву руку до ліктя, потім праву ногу до коліна. Думали, після цього він швидко спливе кров’ю.

– І що ж?

– Не подіяло: обидві нанесені розбійникові рани закрилися незбагненним чином, немовби їх хтось припік!

– То може, хтось і справді припік?!

– Що ти, о хасекі!!! Хто б насмілився…

– А зробити ще щось намагалися?

– Зрозуміло, так.

– І які ж успіхи?

– Сама подивись, о хасекі!

Співбесідник обернувся, щоб подати умовний знак комусь невидимому. Негайно перед Роксоланою виросли троє лучників. Діловито, без усякого поспіху вони зайняли позицію для стрілянини, перевірили стан своєї зброї, дістали із сагайдаків стріли, ретельно прицілилися й…

І тут сталося щось непоясненне: коли запущені стрілками смертоносні жала неслися до фортечної стіни, щоб упитися в тіло невгамовного розбійника й покінчити з ним раз і назавжди, раптовий порив вітру відхилив їх трошечки вліво… відхилив зовсім мало… але цього виявилося досить, щоб одна стріла встромилася в тіло давно померлого шляхтича П’ясецького, дві ж інших із дзвінким стукотом ударилися об кам’яну кладку.

Невдала спроба розстрілу, зірвана безневинною витівкою природи, украй розвеселила страчуваного, і він закричав радісно:

– А-а-а, бусурмани погані!!! Що, підчепили Байду гаком під ребро й думаєте, ваша взяла?! А спробуйте-но Байду вбити!!! Нічого у вас не вийде, нехристі, як не намагайтеся!!! Будьте ж прокляті навіки разом з вашим жалюгідним Аллахом ви, чорти безрогі!..

Майже одразу з боку моря долинули радісні вигуки. Обернувшись туди, Роксолана зрозуміла причину шуму: на галері, що привезла її, біснувалися прикуті до весел веслярі. Імовірно, то були полонені козаки. Можливо, деякі з них служили під проводом князя Вишневецького, знали його особисто – от і раділи тепер, що їхній колишній очільник навіть у вкрай безнадійному для себе стані примудрився продемонструвати свої чарівницькі здібності.

Що тут скажеш: характерник – він і є характерник!..

– О хасекі, ти бачила?! Бачила?! – загаласували перелякані служники, безглуздо тикаючи відстовбурченими пальцями в напрямку страчуваного негідника.

І тут хтось вимовив напівшепотом фразу, після якої всі миттєво принишкли:

– Урус-шайтан… Це не людина, а справжній шайтан…