Розділ «Частина ІІ Княжич із Вишнівця»

Обурений усім цим, польський король Сигізмунд ІІ Август схопив і у травні 1564 року під надуманим приводом стратив боярина Стефана Томжу, у такий спосіб «нагородивши» його за розправу з польськими підданими.

Що ж сталося в турецькому полоні з головним «призом» молдавської авантюри – із князем Дмитром Вишневецьким?..

Глава 20

Битва шайтанів

Невеличка фортеця між Стамбулом і Галатою, Османська імперія, 22 жовтня 1563 року.

Солоний ранковий бриз приємно холодив обличчя; то був один з останніх подарунків природи, що, на відміну від їхніх суддів, виявилася милосердною до непокірливих сердець. Вишневецькому подобалося також, що й П’ясецький тримається добре: тепер він повністю опанував себе й більше не скиглив – не те що вночі в тюремній камері: «Нас стратять, завтра нас стратять, а я так хочу жити!!! Господи, як же я хочу жити!..»

Та хто ж жити не хоче?! Але якщо вже тебе прирекли на смерть, зумій піти гідно, як личить чоловікові! Піди так, щоб навіть кляті бусурмани поважали тебе за самовладання в останні дні й години життя… Добре, що зайвих свідків нічної істерики не було. Тепер же П’ясецький навіть оком не моргне. Оце правильно, сьогодні він молодчина. Загалом, все йде своєю чергою… крім однієї досить дивної обставини: досі незрозуміло, яким способом їх збираються стратити?! Вишневецький дещо розбирався в порядках Османської імперії, тому прекрасно розумів: спосіб позбавлення життя засудженим мали оголосити прямо на суді. Поза сумнівом, за відмову прийняти магометанську віру й піти на службу до султана Сулеймана Пишного вирок міг бути одним-єдиним – страта.

Однак формулювання – «Стратити смертю болісною» – було напрочуд неконкретним, розпливчастим. І це при тому, що Сулейман заслужив у свого народу прізвисько Кануні – тобто «Законодавець»!.. Чому ж тоді султанський суд допустив настільки неймовірне формулювання вироку?! Ні-ні, справа тут явно нечиста! Зрозуміло, зовсім не обов’язково, щоб вирок затверджував особисто владика… хоча інше важко припустити у випадку переманювання на султанську службу князя Вишневецького, а не якогось пересічного козака. Загалом, годі й сумніватися, що хтось невідомий дуже сильно вплинув на хід процесу – причому з незрозумілою метою.

От хіба що…

Ну так, схоже, це єдине прийнятне пояснення: спосіб страти їм не оголосили тому, щоб вони не встигли морально підготуватися до певного способу прийняття смерті! А як інакше: адже позбавляють життя характерника! Чаклуна!! Самого урус-шайтана!!! Тут пильнуй і пильнуй, як би він не перекинувся вовком, щоб утекти, або соколом, що може запросто злетіти в небесну височінь… от хоча б навіть із фортечної стіни, на яку їх зараз привели. То як же їх збираються стратити?..

Вишневецький прискіпливо оглянув верхівку вежі, на яку стражники загнали бранців, однак ніяких лиховісних приготувань не помітив. Що знову ж було надто дивно, бо султанським воякам залишалося єдине: скинути приречених униз зі стіни. Але що це за болісна смерть – розбитися об землю?! Занадто вже просто…

Зрозуміло, їх могли б утопити в морі. Але до води звідси далеченько: навіть якщо розбігтися гарненько й стрибнути, можна не дістати. До того ж, простіше відвезти бранців на кораблі або на човні подалі від берега, прив’язати камінь на шию і… Нарешті, такий спосіб поганий тим, що після нього тіло зникає в безодні, тоді як спотворений катуваннями труп краще виставити в якомусь людному місці – для повчання усіх гяурів, що перебувають у помилковій вірі.

Отже, утоплення не підходить.

Отже, скинуть із цієї вежі – просто так, без якихось мудрувань…

Вишневецький посміхнувся: до подібного випробування він готовий. Адже будь-якого юнака, що бажає стати характерником, змушують стрибати з високого обриву, причому непроглядно-темною ніччю! Хто лякається смертельного стрибка в невідомість, той просто забирається геть. Назавжди… Але князь не з тих, хто злякався хоча б раз у житті!!! І попри погане самопочуття, тепер вирішив показати клятим туркам, на що здатен. От здивуються кати, коли бранець упаде з височенної фортечної стіни… і миттю схопиться на ноги, цілий і неушкоджений!..

Вишневецький вдихнув солоний ранковий бриз повними грудьми. Заплющив очі, подумки уявив, як під час падіння весь стискається, щоб потім розпрямитися і… злетіти в небо вільним соколом!.. Уявляв це знов і знов, доки не відчув легкість, що повільно обволікла усе тіло від п’ят до маківки. От і добре.

– В ім’я Аллаха Великого!..

Ага, повторюють вирок. Ну так, зрозуміло, усе тут робиться в ім’я Аллаха, як же інакше?! Але найцікавіше: навіть зараз читання завершилося настільки ж розпливчасто, як і на самому суді: «Стратити смертю болісною». Знову тягнуть… уже до останньої миті. Для чого?! Адже усе ясніше ясного: скинуть їх з фортечної стіни – от і вся мука…

Першим на страту повели П’ясецького. Шляхтич як і раніше тримався мужньо, встиг навіть обернутися до старшого товариша й підморгнути, Вишневецький кивнув у відповідь: мовляв, прощавай – незабаром наші душі зустрінуться знов, тепер уже на тім світі! Однак підійшовши до самого краю стіни, П’ясецький раптом втратив самовладання, навіть відхитнувся… від чогось безсумнівно жахливого!.. Можливо, він би відступив назад, однак найближчий стражник ударив його ратищем списа між лопаток, і шляхтич зірвався вниз. Майже одразу ж звідти донісся глухий хрускіт і тужливий стогін.

От це вже зовсім незрозуміло: по всьому виходило, що скинутий зі стіни бранець повинен був просто розбитися на смерть, але що ж тоді означають ці моторошні звуки?! Отже, не долетів до землі, не розбився…