Розділ «Частина ІІ Княжич із Вишнівця»

– Дуже сподіваюся, що гетьман не втратив розуму: у нашому війську чотири тисячі навчених воїнів, а в нього під рукою не більше тисячі, максимум півтори тисячі чоловік. І ці його вояки вже третій місяць тупцюють під стінами Сучави…

– Блискуче! Негайно ж пошлемо загін, – зрадів Ляський.

Війську наказали відпочивати, оскільки наступ на Сучаву вирішили почати вже на світанку. Пообідавши, пан Альбрехт поринув у спогади. Найнастирливіше в голову лізли подробиці розмови з Миколаєм Радзивіллом Чорним, що відбулася приблизно півроку тому.

– От ти, такий енергійний, розумний, легко управляєшся зі служивими людьми. А цілим народом міг би правити? – запитав тоді Радзивілл.

– З військом я управляюся як воєвода, а от народом правити – це складніше… А про який такий народ йдеться? – поцікавився у відповідь Ляський.

– А от хоч би про молдавський!

– Так у них же є вже правитель, та ще який шахрай!.. Я у 1561 році допоміг йому, то цей грек золоті гори обіцяв! Більше того, Хотин спочатку подарував, а як до влади прийшов – назад повернути змусив… Згубна ця справа – Молдавія!..

– Ну, так це ж коли було! Зараз уже все помінялося, Деспот твій не при справах, одні суцільні бунти по всьому краю, Хотин твій вогнем горить… Та не бійся, Альбрехте, а головне, поміркуй: якщо вже якомусь безрідному грекові вдалося захопити престол молдавський, то як тобі такий шанс упускати?! Зараз холопи бунтують, потім бояри піднімуться, а там і ти на баскому коні на чолі славетного воїнства…

– У мене такого бойового досвіду немає, щоб уже точно…

– Альбрехте, ти, головне, не бійся: наш король тобі допоможе, надасть тисячі три вершників, а твоя справа зголоситися! Наважитися!.. Думаєш, Петро Стольник сам до влади прийшов?! Аякже: у справу тоді втрутився Сигізмунд Старий, батько нашого Сигізмунда Августа… От і роби висновки!

Підбадьорений спогадами молодий чоловік дійшов висновку, що польському королю конче потрібна своя людина на молдавському троні і що на цю роль обрано його – Альбрехта Ляського! Він уже приготувався поділитися своїми амбітними планами із соратником… Але першим (собі на лихо!) заговорив князь Вишневецький:

– А чи знаєш, пане Альбрехт, що я міг би зайняти молдавський трон цілком законно, без жодних воєн і смут, як от нинішня?!

– Це яким же чином? – здивувався Ляський, що подумав: «Вчасно ж я прикусив язика! Ну що ж, послухаю, чим здивує мене князь…»

– По лінії моєї матінки я тісно споріднений з молдавським правителем Стефаном Великим, так що я, як не крути, – прямий претендент на трон господаря.

Оце та-а-ак!!! Як же боротися за владу з живою легендою?! Це даремно…

Проклинаючи в душі Радзивілла Чорного, воєвода Ляський зрозумів: потрібно відступити, тут йому нічого не світить! Він оглянув крижаним поглядом Вишневецького, який розпатякався настільки невчасно, потім наповнив прекрасним білим вином два кубки, запропонував випити за перемогу. А коли випили, мовив сумно:

– Ну що ж, князю, будемо прощатися?

– Стій, стій! Чому прощатися?! – сторопів Дмитро Іванович.

– Тому що нам з тобою не по дорозі.

– Як це не по дорозі?! Що ти кажеш таке, пане Альбрехт?! А як же престол Молдавії?..