Розділ «Частина ІІ Княжич із Вишнівця»

Король кивнув якимсь своїм думкам і підсумував:

– Що ж, відчуваю, шукати винуватця нинішнього отруєння князя Вишневецького безглуздо. Залишається дякувати тобі за те, що ти вчасно втрутився й урятував від неминучої загибелі нашого славетного князя.

Після цього медик вийшов старечою човгаючою ходою. Дивлячись йому вслід, Сигізмунд ІІ Август ледь помітно посміхався. Із усього, що сталося, король зробив висновок, що страшна отрута здатна подіяти навіть на характерника. Тим часом, три порції «білого безумства» разом із протиотрутою, що залишилися після смерті обожнюваної Барбари Радзивілл, нещодавно були виявлені в її речах і тепер перейшли в повне розпорядження короля. Причому про це не знав ніхто – навіть старий придворний медик!..

Це означало, що в руках Сигізмунда була таємна безвідмовна зброя, здатна звести з розуму навіть непереможного в боях чаклуна! Коли й проти кого застосувати отруту (у тому числі, можливо, і проти князя-химородника), залежало цілком від волі короля…

Краків, столиця королівства Польського, березень 1563 року.

Вишневецький зупинився на гостиному дворі. Уже другий день його мучив нестерпний головний біль, що став його постійним супутником після нещодавньої хвороби. Князь розчахнув вікно, сподіваючись, що порція сирого весняного повітря принесе хоч якесь полегшення. Однак легше не стало: порив весняного вітру приніс у кімнату їдкий смердючий гар.

Тоді Дмитро Іванович вирішив прогулятися. Він не знав, куди йти, тому пішов навмання. Спочатку йшов по бруківці, потім звернув на бічну вуличку й спустився до ріки, але раптом передумав і поспішив назад.

Вечоріло. Городяни саме верталися з базарної площі, скрізь стояв галас. У князя боліла голова, і кожен новий вигук встромлявся у скроню гострою голкою. Стискаючи багатостраждальну голову долонями, Вишневецький брів, не розбираючи дороги.

Зненацька хтось загородив дорогу. Князь підняв погляд від землі й побачив воєводу Альбрехта Ляського. Той перебував у прекрасному гуморі й надзвичайно зрадів їхній зустрічі! Ляснувши Вишневецького по плечу, Ляський потягнув князя за собою. Дмитро Іванович не пручався. Зупинилися вони біля входу в невеликий кабачок. Над входом красувалася вивіска, що зображувала нічне небо, з написом «Щербатий місяць».

– Я знаю, князю, що добра випивка неодмінно допоможе тобі! – радісно мовив Альбрехт.

Кабачок виявився досить затишним, незважаючи на безліч відвідувачів. Втім, пишногруда дівиця провела двох знатних шляхтичів у найчистіший куток, ближче до каміна, у якому весело тріскотіли поліна, і навіть застелила дубовий стіл білосніжно-чистою скатертиною. Уперше за сьогоднішній день Вишневецький зумів розслабитися, головний біль не зник зовсім, але значно ослабнув. Побачивши просвітління на обличчі товариша, Ляський підморгнув йому, замовив смаженого м’яса, варених овочів, солоних грибочків і відповідної випивки. Чекаючи на частування, Альбрехт сказав обережно:

– Я хотів би поговорити про одну досить делікатну справу…

Вишневецький питально подивився на співрозмовника.

– Така справа, князю… Два роки тому я встряв у молдавську кампанію. Підтримав одну людину, котра за допомогу пообіцяла віддати мені у власність Хотинський замок.

– Наскільки я розумію, мова йде про Деспота Воде, – з розумінням кивнув Вишневецький. – Ну і як?..

– Він виявився тим ще пройдисвітом: замок дав, але потім забрав його назад.

Дмитро Іванович скептично посміхнувся.

– Але тоді я був сам, – продовжував Ляський, – зате тепер з таким компаньйоном, як легендарний князь Вишневецький, тож сподіваюся нарешті одержати обіцяний Хотинський замок у свою власність!

– Старий я вже для походів… – мовив князь і додав тихо: – І нездоровий до того ж.

– Але я очікував, що моя пропозиція тебе зацікавить…