Розділ «Частина ІІ Княжич із Вишнівця»

– Усе в точності саме так!

– Ну, от і добре. А тепер підемо поговоримо з ними.

Почухавши потилицю, посміхнувшись і крекнувши від задоволення, Охрім пішов за князем. Відійшовши подалі від фортеці й звернувши за смужку хирлявого чагарнику, що здавався в цій пустельній місцевості справжнім буйним садом, вони знайшли всіх шістьох козаків.

– Ну як, чи все зрозуміло з того, що вам Охрім пояснював? – діловито поцікавився Вишневецький.

– А чого тут незрозумілого, – відповів за всіх Сироваренко, що виглядав у всій відважній компанії найбільш хвацьким, – нам аби тільки до татарви дістатися й ребра всі перерахувати клятим нехристям…

– А от і ні, – перервав його князь. – Наша справа – ворота відкрити, пороховий склад відшукати й затаїтися. Так що ви, хлопці, на окремих людиськ сьогодні вночі особливої уваги не звертайте… от хіба якийсь із них сам на вас наскочить – от того ріжте, рубайте, коліть нещадно! Тільки у відкриту сутичку не вступайте.

Козаки недовірливо перезирнулися між собою. Щоб уникнути подальших пояснень, Вишневецький сказав про сто: – Зробіть, як я кажу, – і побачите, що з того вийде!

Потім князь у супроводі Охріма поговорив з іншими козаками, яким дали не менш дивні вказівки:

– Ваша справа сьогодні вночі – не у відкриту битву вступати, а, забігши у фортецю через розчахнуті ворота, підпалювати, якнайбільше підпалювати… Сипонув пороху, запалив і бігом далі підсипати та запалювати – ясно?! Що дерев’яне й горить добре, те нехай горить! Уціліле для початку пограбуємо, що є коштовного – із собою прихопимо, а вже потім також спалимо. І гармати, гармати примічайте!!!

Князь здійняв над головою відстовбурчений вказівний палець правої руки, загострюючи увагу козаків на сказаному: – Гармати Аслан-міста добути – от що для нас головне, хлопці!

– А якщо вогонь ці гармати знищить? – обережно запитав хтось.

– Ні, не знищить. Бусурмани до облоги приготувалися, усі гармати, які тільки є у фортеці, на стіни підняли. Я вже приблизно розповів, у яких місцях вони можуть бути розставлені. Тому якщо пощастить, як мінімум дюжину роздобудемо, а можливо, й більше.

Шибойголови згідно кивали.

– А ти впевнений, князю, що в нас усе вийде? – запитав Охрім, коли вони пробиралися назад під фортечні стіни на чолі шістьох спеціально відібраних молодців.

– А чого ж не вийде?! – здивувався Вишневецький. – Дуже навіть вийде, згадаєш моє слово!

– Та-а-а… вже якось усе занадто по-дурному задумано…

І, обережно покосившись на пана, козак докінчив:

– Ти вже вибачай моє лихе слово, князю, але це… якось…

– От у тім-то й річ! – посміхнувся Вишневецький. – По-дурному, кажеш? Воно не по-дурному, Охріме, зовсім не по-дурному, а просто несподівано. Татарва ж думає, що ми або на відкритий штурм Аслан-міста наважимося, або постоїмо собі та й підемо ні з чим, або якось потайки діяти станемо. Наприклад, підкопом… Ну що ж, вони хочуть підкопу? То ми їм підкоп і покажемо! Так що все у нас вийде, Охріме, не хвилюйся. А тепер…

Князь кивнув на невелику ямку, захищену з боку фортеці купою каміння, і скомандував: