Розділ «Липень»

А Коцюбинський так і залишився стояти – з ганчіркою, якою щойно були йому зав'язані очі й рот, розгублений, схвильований – в грудях йому стисло, а серце гупало, як після довгої перебіжки під кулями. Ленін! Тут! За стіною!..

Вузькі двері з кімнати знову прочинились, і на порозі з'явився Ленін. Він швидко підійшов до вішалки в кутку, вхопив кепку, одів її, взяв пальто і почав натягувати на плечі. На Коцюбинського, що так і стояв при порозі, Ленін глянув тільки мигцем: відбувалося у підпіллі засідання Центрального комітету, і, ясна річ, довкола чатували свої товариші. За Леніним зразу вийшов знову Подвойський і причинив за собою двері до кімнати. Він був уже в капелюху й підкочував комір пальта: він мав вийти з Леніним.

Ленін пройшов.

Але коли він був вже біля порога, Коцюбинський не стримався:

– Володимир Ілліч! – сказав Коцюбинський.

Він проказав це неголосно – так, як проказують, коли думка твоя перетворюється в мову сама собою, мимо твоєї волі, але вимовив твердо й настійно – так, коли в слово, в саму інтонацію вкладається пристрасне жадання.

Ленін озирнувся і зразу спинився.

– Здрастуйте, товаришу, – сказав Ленін і простяг руку. – Я не бачив вас при початку. Ви тільки прийшли? Хто ви?

– Член нашої «Воєнки», – пояснив Подвойський, – від комітету сто вісімдесятого полку.

Ленін, не випускаючи руки Коцюбинського, оглянув його швидко з ніг до голови – в очах Ілліча блимнули іскорки веселого кепкування, швидкі смішливі іскорки, так властиві поглядові Ілліча, коли він збирався вимовити щось іронічне.

– Одначе, – сказав Ілліч, – виглядаєте ви непрезентабельно! Очевидно, ви не просто з засідання вашого комітету? – Погляд Леніна ковзнув по одежі Коцюбинського – ладному, добре пригнаному по фігурі, справленому в офіцерській майстерні одягу, тепер зім'ятому, заляпаному брудом, з обірваними погонами. – І, мабуть, не з офіцерського зібрання? – Посмішка зійшла з очей і торкнула губи Ілліча, але зразу ж зникла: Ленін глянув на синець на щоці і ласкаво подивився Коцюбинському в очі.

– Іменно з офіцерського зібрання, Володимир Ілліч! – посміхнувся Подвойський. – Товариш щойно з тюрми: під час демонстрації йому довелося трохи повоювати…

Ленін кивнув. Обличчя його було вже суворе.

– Як ваше прізвище, товаришу?

– Коцюбинський, – сказав Подвойський.

– Ви, здається, хотіли мені щось сказати? – запитав Ленін.

– Володимир Ілліч! – сказав Коцюбинський, і серце йому гупало в грудях. – Я знаю, для розмови вже немає часу, і ви вже знаєте…

– Так, так! – відгукнувся Ленін. – Товариші підганяють мене. Бачите, ваш Подвойський не встоїть на місці! – Посмішка знову блимнула в його очах і перебігла на уста, але обличчя знову зробилось серйозне. – Вимагають, щоб я негайно заховався в підпіллі. Така справа, товаришу Коцюбинський: можливо, і всій партії знову доведеться іти в підпілля… Про демонстрацію я, справді, вже знаю багато, але кожна нова розповідь надзвичайно цінна.

– Володимир Ілліч! – сказав Коцюбинський. – Я хотів не про демонстрацію. Я нещодавно повернувся з України, куди посилало мене керівництво Військової організації, щоб зібрати делегатів від Південно-Західного фронту на Всеросійський з'їзд військових організацій фронту і тилу. Я був у Києві і Чернігові…

– З України? – Все обличчя Леніна спалахнуло жвавою цікавістю. – Це надзвичайно важливо! – Ленін вхопив Коцюбинського за обидві руки. – Розповідайте ж, розповідайте!